Цілком таємно

1. технічний кресляр
2. Агент з хімчистки
3. З двома паспортами
4. Бомба з ПАР
5. знікнення
6. У камері смертників
7. Одинадцять за одного
8. І десять років на додачу

Микола ДОЛГОПОЛОВ

Спеціально для «Цілком таємно»

Олексій Михайлович КОЗЛОВ - полковник Служби зовнішньої розвідки, Герой Росії, нагороджений орденом Червоної Зірки, кавалер ордена «За заслуги перед вітчизною»
ФОТО АВТОРА

Олексій Михайлович КОЗЛОВ - один з небагатьох людей, що належать до малому всесвітнього клану Розвідки, яким судилося прожити відразу кілька життів. При цьому кожна сповнена небезпек і неймовірних подій і здебільшого позбавлена ​​головних людських радощів - вдома і нормальної сім'ї. Ці люди не скаржаться на долю, яку колись вибрали самі або силою обставин. І дуже рідко мають можливість або бажання поділитися з оточуючими хоча б небагатьма епізодами зі свого бурхливого життя.

- Народився я в 1934 році в Кіровській області в селі Опарино, Опарінскій району, - розповідає Олексій Михайлович. - Правда, села цього не пам'ятаю, тому що в півтора року бабуся забрала мене у батьків, і з 1936-го я жив у Вологді. Там і закінчив десять класів. Так уже склалося, що виховувався я у бабусі з дідом, бо мати з батьком були дуже молоді і ростили крім мене ще трьох. Мама працювала бухгалтером в колгоспі. А батько в 1941 році пішов в армію, під час війни був комісаром танкового батальйону в П'ятій гвардійської армії генерала Ротмистрова, брав участь в битві на Курській дузі.

Ну а я 1943-му вступив до школи. Був у мене прекрасний учитель німецької мови - Зельман Шмулевич Щерцовскій. У 1939 році, коли Польщу окупувала Німеччина, він втік до Радянського Союзу від нацистів. Тут відправили молодого хлопця в Вологду на поселення. Закінчив педінститут і викладав у нас німецький. Знав його досконало і з нас багато вимагав. У мене з ним склалися чудові стосунки. Саме він дуже допоміг мені при підготовці до інституту.

Школу я закінчив зі срібною медаллю - і до столиці. Прибув на Ярославський вокзал з дерев'яним валізкою з висячим замком. У Москві до того жодного разу не був. Перше, про що запитав у довідковому бюро вокзалу: «Де знаходиться Інститут міжнародних відносин?» Мені назвали адресу: Метробудівська, 53. Зараз в цій будівлі Дипломатична академія. Вступні здав на «відмінно».

В інституті вивчав датський і німецький. І в грудні 1958-го відправили мене на практику в Данію в консульський відділ посольства. Коли повернувся, запропонували піти на роботу в органи державної безпеки. Чому? Про це треба запитати відділ кадрів МГИМО. Звичайно, не всі випускники йшли в органи. Наприклад, зі мною в групі навчався Юлій Квіцинський - майбутній перший заступник міністра закордонних справ СРСР, майбутні відомі посли. Але, пам'ятаю, коли в 1984-му я вперше після довгих років роботи в зарубіжжі потрапив в Ясенів (штаб-квартира Служби зовнішньої розвідки. - Ред.), Мало не кожного там зустрінутого обіймав і вітав, тому що знав по навчанню в інституті.

Отже, в 1959-му мене в перший і в останній раз викликали на Луб'янку - тоді вулицю Дзержинського, будинок 2. Запитали: де б я хотів працювати? Я відповів: тільки на оперативній роботі - щоб ніяких писульок. Запропонували стати розвідником-нелегалом. Тільки ось я і зараз можу похвалитися однією шишкою - на пальці. Ніколи мені не доводилося писати стільки, скільки на цій нещасній оперативній роботі.

технічний кресляр

- Але хіба для нелегальної роботи не потрібно знання іноземної як рідного?

- Німецький у мене на той час був хороший. Данська вивчав в інституті і під час практики. Взяли мене на підготовку. Причому була вона дуже короткою. Прийшов вчитися 1 серпня 1959, а вже 2 жовтня 1962 го виїхав на бойову роботу в одну західну країну. Попередньо готувався в НДР. Тоді це нам дуже допомагало. Хоча і не завжди. Тому що підхопив в Лейпцигу саксонський діалект. І ніколи не забуду, як незабаром, уже в Західній Німеччині, зовсім випадково розговорився в кафе зі співробітником кримінальної поліції. І раптом він мене питає: ви, каже, чи не звідси, не з Брауншвайга? Ні, відповідаю, я - австрієць. Він хитає головою: дивно, голову б дав відрубати, що ви - саксонець. Довелося переконувати його, що мама моя - саксонка, батько - австрієць. На щастя, мого сусіда по столику, хлопця молодого, в той момент більше цікавили сидять поруч панянки.

Потім була Данія.

- І чим ви там займалися, крім свого основного справи, звичайно?

- Кожен розвідник-нелегал повинен мати якусь професію прикриття. У нас в Москві в той момент мене могли зробити слюсарем з ремонту автомашин, майстром з ремонту холодильників або телевізорів тощо. Зробили технічним креслярем. Я цю професію ненавидів усіма фібрами душі, тому що по складу - гуманітарій. Але довелося погодитися. Та й професія - чиста, хоч під машину не потрібно лазити. У Копенгагені прийшов в один технічний інститут, де в числі інших готували креслярів. Потрібно було вчитися три роки. Сказав ректору, що хочу закінчити за три місяці. Той подивився на мене очманіло, але я спокійно пояснив, що креслити вмію і потрібен мені тільки диплом. Він запросив якогось викладача, поговорили. І вони вирішили так: мені доведеться заплатити за всі три роки навчання, але якщо у мене вийде здати всі іспити за три місяці, видадуть мені відразу диплом. Я ходив в інститут кожен день і по кілька разів. Виконував всі завдання і отримав-таки датський диплом.

- А який у вас був паспорт?

- Німцем я був. А паспорт - західнонімецький, правда, липовий. Треба було зробити обкатку по декількох країнах, вибрати якусь державу, в якому я нібито жив багато років і де міг, за легендою, заробити достатньо грошей як іноземець. Спочатку мені запропонували виїхати до Лівану. Плив туди на теплоході з Неаполя. В дорозі познайомився з дівчиною, дуже добре знала англійську. Вона мене потім шість місяців навчала, і досить непогано.

У Лівані з'ясувалося, що ліванці-араби дуже люблять німців. Що стосується Данії, звідки я приїхав, то про існування королівства Датського там мало хто здогадувався.

Потім за завданням Центру виїхав в Алжир. Треба було влаштуватися на тривалий осідання там. В Алжирі ще стояли французькі війська, але президентом був уже Ахмед Бен Белла.

У цій країні ніхто не знав ні англійської, ні німецької, ні вже тим більше данського. Через знайомого француза, який говорив по-німецьки, точніше, через його приятелів, влаштувався на роботу технічним креслярем. Всі інженери і архітектори там були швейцарці, а вже вони говорять по-англійськи, по-німецьки, по-французьки і по-італійськи. А в Алжирі в той час навіть багато арабів говорили тільки по-французьки. Доходило до курйозів. Коли Бен Белла вирішив перейменувати всі вулиці і їх назви вивели арабською в'яззю, безлад почався приголомшливий. Загалом, довелося мені в Алжирі вивчити і французький, а згодом, набагато пізніше, ще й італійську. До сих пір нормально говорю усіма цими мовами.

У Алжир приїхала до мене дружина.

- Як же ви зуміли пояснити її приїзд місцевим?

- Одружилися ми в Москві перед самою відрядженням. У Союзі вона перебувала на підготовці. А коли приїхала, ми знайшли для неї відповідну легенду. У мене були знайомі літні французи. Хтось із них поїхав, хтось помер. Зате у нас була адреса, за якою дружина нібито могла свого часу жити. Приїхала вона, звичайно ж, як німкеня, а французький вивчила вже в Алжирі. У цій країні мені пощастило: через два роки після отримання незалежності алжирці стали знищувати документацію на всіх іноземців, що жили там до цього. Потім я запросто міг говорити в інших державах, що 20 років прожив в Алжирі, де заробляв багато грошей.

А дружина завагітніла, і нам було запропоновано виїхати до Західної Німеччини, щоб там вже остаточно задокументувати своє одруження. Адже паспорта у нас обох були липові. Спочатку заїхали в Туніс, потім до Голландії, потім до Франції. Після цього я поїхав в місто Штутгарт. А дружину залишив на кордоні у французькому Страсбурзі.

- Чому ви в'їхали в ФРН на самоті?

- Чи не міг я її взяти, бо не знав, як у мене повернуться справи.

Я, як ви пам'ятаєте, технічний кресляр, і мені треба було шукати роботу, щоб десь в ФРН оселитися. Штутгарт - місто велике, в ньому - десятки установ. Але потрапив я туди в серпні в розпал літніх відпусток. Довелося влаштуватися чорноробом в хімчистку: тільки туди і взяли. Причому обіцяли платити як кваліфікованого робітника і, якщо буду працювати сумлінно, через три місяці в такі і перевести. Так воно і сталося. Був тоді в цьому місті досить вільний режим. Тому ми без праці отримали внутрішні посвідчення особи і офіційно одружилися. Незабаром переїхали до Мюнхена, де я знову влаштувався на роботу в хімчистку. Там у нас народився син, потім дочка. Після народження дітей отримали замість наших колишніх внутрішніх посвідчень справжні західнонімецькі закордонного паспорта.

Агент з хімчистки

Через деякий час нас викликали назад в Росію. Будинки провели пару місяців. І я отримав завдання виїхати на тривалий осідання в одну з країн Бенілюксу. Оселився я в столиці. Шукав роботу - і як кресляр, і як робочий хімчистки. Пішло на це шість місяців, важко було влаштуватися. Зрештою потрапив я в крупну готель, в підрозділ хімчистки та пральні. До речі кажучи, був я дійсно потужним кваліфікованим, і незабаром зробили мене керівником цього підрозділу. Я знайшов квартиру, і до мене приїхала дружина з двома дітьми.

- А діти не здогадувалися, з якої вони країни?

- Ні. Син пішов в дитячий сад, дочка ми влаштували в ясла. Між собою вони говорили тільки по-французьки, а з нами - тільки по-німецьки.

- Російського не знали?

- Звідки ж?

- А два місяці вдома в Росії?

- Чи не давали їм російську мову вивчити. Чи не знали вони його зовсім.

Після приїзду до мене дружина влаштувалася в столиці викладачем німецької мови в школу, яка була акредитована при НАТО. Там навчалися діти натовських співробітників. Спочатку займалася з ними приватно, потім вчила їх в школі німецької.

Мені ж запропонували посаду генерального директора однієї великої хімчистки.

- Бенілюкс, НАТО - напевно ви здобували відомості про це військовому блоці?

- Йшла оперативна інформація.

- Допомагало, що дружина викладала в натовської школі?

- Звичайно. Взагалі, навіть працюючи в хімчистці, можна добувати актуальну інформацію.

- У вас були свої агенти?

- Ні, агентури у мене не було. Я там був один. Але в 1970 році дружина тяжко захворіла, і довелося повертатися на Батьківщину. Потім вона померла. А мені запропонували працювати одному з кризових точок.

З двома паспортами

- Що це таке?

- У тих країнах, з якими ми не мали дипломатичних відносин та де виникали кризові ситуації. У 70-ті роки це в основному Близький і Середній Схід - Ізраїль і арабські держави. Легалізувався на проживання в Італії. У мене встановилися добрі зв'язки з фірмами, що випускали матеріали для хімчисток - хімікати, машини ... І мені запропонували бути їхнім представником в усіх країнах світу, крім самої Італії. Мене це влаштовувало. Був прописаний в Римі, але бував там по два-три місяці. Роз'їжджати доводилося в іншому регіоні - Єгипет, Йорданія, Ізраїль, Кувейт, Ліван. Потім Саудівська Аравія і багато ще чого.

- Вас в усі ці місця легко пускали? А як з візами?

- Тут така історія. Якщо в той час у людини в паспорті були ізраїльські позначки, проставлені на КПП про в'їзд туди, його не пустили б ні в одну арабську країну. Довелося йти в західнонімецькому посольство: «Що ж мені робити, друзі?» Вони кажуть, отримуй новий паспорт, дублікат. І з цим дублікатом західнонімецького паспорта я роз'їжджав по арабському Сходу. Тобто один паспорт був для Ізраїлю, інший - для арабського світу. У регіоні у мене були корисні зв'язки - родичі міністрів, в тому числі і в Лівані, офіцери ізраїльської армії, політики в Ізраїлі і в Єгипті.

Одного разу в Єрусалимі стався курйоз. Заходжу ввечері в кафе. Беру 50 грамів горілки, вірніше, 40 - у них така подвійна порція. І кухоль пива. Озирнувся навколо, дивлюся, сидять три дідка: всі місця зайняті. А у них - одне вільне. Підходжу, по-німецьки питаю: можна з вами присісти? Євреї в основному все німецький знають. Кажуть, будь ласка. Питають мене: німець? Відповідаю «так». І один з них мені розповідає: знаєш, під час війни я служив в радянській військовій розвідці, і мене одного разу закинули в німецький тил. І я, каже, вам, сволотам, так дав прикурити. І з такою гордістю він це сказав, з такою ностальгією, з такою повагою до радянської розвідки ...

Але розвіднику-нелегалу завжди доводиться пристосовуватися. Якось заходжу в Тель-Авіві годині о п'ятій пообідати. Замовив гуляш і кухоль пива. Поруч зі мною вмощується хлопець в джинсах, в ковбойці, видно, що їх клієнт, тому що несуть йому без замовлення 200-грамовий графинчик зі світлою рідиною з холодильника, яка відразу починає пітніти. Потім ставлять перед ним тарілку з двома шматками чорного хліба і ще одну - з дрібно нарізаною оселедцем і все це під кружечками білого цибульки. І так ця сволота почала апетитно хрустіти всім цим над моїм вухом ...

- Ваше перебування на Близькому Сході було успішним?

- Перебування було недаремно. Багато чого вдалося тоді домогтися, про що досі не маю права розповідати. Отримав я орден Червоної Зірки за цю справу.

З 1974 року бував я і в Ірані. Довелося заїжджати туди ще при шаху. Іран нас дуже цікавило. За цій країні я абсолютно спокійно їздив, і була у мене там багато друзів - і серед поліції, і в інших колах.

- Там же була моторошна служба безпеки - САВАК ...

- Що робити. До речі, був я в Ірані, природно, не по радянському паспорті.

- А як ви переправляли інформацію на Батьківщину?

- Як як? В основному через тайники в вигляді непроявленої плівки. А саму пекучу - в листах, в тайнопису на певні адреси, які мені давали в Центрі. Три-чотири дні - і лист там, куди я його посилав. А потім я придумав іншу річ. Маленькі блокнотики, як керамічна плитка, - там до 50 сторінок тексту, все це я прекрасно відправляв.

- І весь цей час ви були один?

- Звичайно. Але у мене було багато друзів серед арабів і євреїв. Причому це були справжні друзі, які не знали, хто я такий, але які довіряли мені, а я - їм ...

Я говорив вам про кризові ситуації. До 1974 року, коли в Португалії відбулася революція, у нас з цією країною не було дипломатичних відносин. А мені ще при фашистському режимі Каетано довелося побувати там і зібрати теж дуже цікаву інформацію. Коли почалася революція «червоних гвоздик», я повернувся і прожив там пару місяців. Об'їздив всю країну.

- З кимось із співвітчизників ви зустрічалися?

- Раз у два роки, приїжджав у відпустку. Дружина тоді вже була в лікарні. Діти жили в інтернаті. І я у відпустці проводив весь час з ними. Іноді приходила з лікарні дружина. А так - ніяких зустрічей.

Що ж стосується перебування за кордоном, у нас дуже рідко бували особисті зустрічі. Наприклад, в Італії за десять років лише дві. Приїжджали з Центру. Взагалі ж особисті зустрічі проходили, що називається, на нейтральній грунті. Одного разу якраз під Новий рік, напередодні повернення на Батьківщину - відпустка у мене починався в січні, - прилетів я з Тегерана в Копенгаген, зустрічаюся з резидентом. Обмінялися ми паспортами. Я дав йому свій «залізний», з яким весь час їздив, він мені - інший, який потім можна було знищити. Резидент вітає мене з Новим роком і з нагородженням «Знаком почесного чекіста». І додає: вітає тебе ще один спільний знайомий, який тут. Я його питаю, хто ж цей спільний знайомий? Він каже: Олег Гордієвський. Я питаю його: звідки Олег Гордієвський знає, що я тут? Ти, чи що, йому сказав? Або показав ось цей мій новий паспорт? А Гордієвський був тоді його заступником. Це я до того, що не можна нелегалу, якщо немає на то крайньої необхідності, спілкуватися зі своїми колегами з резидентури.

- А радіо у вас було?

- Звичайно. Звичайний радіоприймач. Раз в тиждень слухав повідомлення з Центру. Виконував його вказівки і потім переправляв листи в тайнопису на адреси в Європі або ж передавав інформацію через тайники.

Недовго виконував обов'язки резидента КДБ в Лондоні Олег Гордієвський, як пізніше з'ясувалося, одночасно виконував і обов'язки агента британської розвідки. Він заклав багатьох своїх товаришів. А Олексія Козлова, з яким ще й навчався в інституті, фактично прирік на тортури в ПАРівскі в'язниці. Знімок зроблений у Вашингтоні в 1999 році
AP

- І ніколи у ваших знайомих не виникало ніяких підозр?

- А які підозри?

- Що ви постійно в роз'їздах, мотатися по світу ...

- Але я ж продавав машини, хімчистки. До речі, у мене було багато контактів у справах фірми, яку я представляв. І десь в Гонконзі або на Тайвані я відвідував усі установи хімчистки.

- Але хто забезпечував вас грошима?

- Центр, природно.

- А ваші господарі з Риму не підганяв? Давай активніше, продавай більше ...

- Все простіше: Продас, отрімаєш комісійні, які не Продас, Нічого НЕ отрімаєш. Які Господарі? У мене їх и не Було. Я був вільний представник.

- Ці поїздки нікого не насторожували? Коли людина стільки їздить ...

- В житті не чув, щоб люди привертали до себе увагу, тому що їздять. Я ж був європейцем, німцем, вхід якого відкритий всюди.

- Проте складнощі почалися ...

Бомба з ПАР

- У 1977 році мені вперше було доручено виїхати в ПАР - тоді країну апартеїду. На всіх лавках в парках, на вулицях написи «тільки для білих». Магазини - тільки для білих, для чорних нічого немає. Чорні о 6 годині вечора сідають і їдуть в свої Тауншип. Для мене це було дико. Тоді Радянський Союз допомагав Африканському національному конгресу. Розвідку ж більше цікавило інше: таємні зв'язки ПАР з Заходом. Коли я в перший раз відвідав Намібію, це була німецька Південно-Західна Африка, колонія ПАР. Об'їздив всю країну. Скрізь потрібні були контакти.

Там уран добувався вже збагачений на 80 відсотків. І весь цей уран йшов до Америки. А адже офіційно США, Англія та інші західні країни на той час оголосили ПАР економічний бойкот. У Намібії я говорив тільки по-німецьки. Тому що там навіть чорні говорили по-німецьки не гірше самих німців. А німців там було дуже багато. Готелі все німецькі. Назви готелів - чисто німецькі. І всюди німці-фермери.

У 1978 році я сам запропонував зробити поїздку по прикордонних, прифронтовим державам - Замбія, Ботсвана, Малаві. Вони начебто допомагали Південноафриканському конгресу, але все одно економікою там заправляли юаровци. В Ботсвані, наприклад, алмазні копальні перебували в руках «Де Бірс».

- А що ще цікавило радянську розвідку в ПАР?

- Є там все-таки атомна бомба чи ні. У науково-дослідній лабораторії Пелендаба велися дослідження в ядерній галузі. І у нас, і у американців були підозри, що там створюється атомна бомба. Тому що одного разу в 1978 році вдалося зафіксувати схожу на атомний вибух спалах в південній півкулі неподалік від Кейптауна. Тоді я і включив Малаві в свою поїздку, адже це було єдине африканська держава, що встановила з ПАР дипломатичні відносини. Приїхав в місто Блантайр. Всі білі в цих державах дуже швидко між собою сходяться. З'являється свіжий європеєць, тим більше німець, тебе з задоволенням приймуть і повідають абсолютно все. Якось розговорилися про атомну бомбу. Я і кажу, треба ж, думали, ніби ПАР її має, а виявилося, немає. І раптом одна жінка похилого віку пожвавлюється: як це немає, ми ж в грудні 1976 го обумовлює її виготовлення шампанським.

- Це офіційно встановлено?

- Я тут же повідомив в Центр. Як мені потім розповідали, вночі викликали навіть начальників управлінь, відділу і обговорювали мою інформацію. Але документально це не можна було довести. До речі, жінка ця мені випала, повідомила, що працювала секретаркою генерального директора бази Пелендаба, пішла на пенсію і переїхала в Малаві.

- А потім це було підтверджено?

- Знайшла.

знікнення

- У 80-му році мене знову відправили в ПАР. Прилетів я туди. Потім - в Намібію. І ось в Виндхуке помітив за собою зовнішнє спостереження.

- Вперше за весь час?

- Так. Подітися звідти нікуди. Тільки летіти в ПАР. Приземляємося в Йоганнесбурзі, дивлюся - чорна машина направляється до нашого літака прямо до трапу. Пред'явили мені документ ПАРівскі контррозвідки, наділи наручники, відвели в аеропорт, в спеціальну кімнату, змусили роздягтися до трусів. Потім притягли мої речі, одягли і повезли в Преторії. Місяць провів у внутрішній в'язниці поліції безпеки - це контррозвідка ПАР. Допити - день і ніч. У перший тиждень спати не давали ні секунди. Засипав прямо стоячи, іноді навіть падав. До речі, у мого слідчого в кабінеті висів портрет Гітлера. А сам він був шанувальник Ернста Кальтенбруннера. Допити велися в основному в підвалі. Загалом, було хреново.

- Вас катували?

- А куди від цього подінешся? Через тиждень раптом вирішили дати виспатися. Однак камера, де я повинен був спати, наповнювалася звуками людських голосів. Наче когось катували поруч зі мною. Люди кричали, скрегочуть зубами, плакали, немов їх били. Я розумів, що це запис. Але від цієї какофонії нікуди було подітися. Через кожні півгодини до мене заходила охорона і дивилася. Я повинен був перед ними вставати. Одного разу привели на допит. Сидять дві людини. Один з відомства з охорони конституції Західної Німеччини, інший зі служби розвідки - БНД.

- Допитували німецькою або англійською?

- Англійською. Пам'ятаю, відкрили валізу. Дістали мій радіоприймач, такий в будь-якому магазині можна було купити. Але відразу радісні вигуки - а! Вийняли блокнот, в якому були копіювальні листи. Але я ж не сказав нічого, вони повинні були перевірити і, до речі кажучи, давленку виявили на одному. А давленка була по-російськи. Але справа навіть не в цьому. Сидять ці двоє із Західної Німеччини і запитують: а чому ви не зажадали кого-небудь з західнонімецького консульства? Я кажу: весь час вимагаю і не знаю, чому ніхто нікого не запрошує. Вони мене питають: а ви знаєте, чому вас заарештували? Відповідаю: не знаю, я нічого не зробив. І дають вони мені фото дружини: подивіться, вам знайома ця фотографія, а потім мою фотографію. Перевернув її, а на звороті бачу: «А.М.Козлов». Після цього сказав: так, я радянський офіцер, радянський розвідник. І все. Більше я ні чорта не сказав за два роки, що б вони там зі мною не робили.

У камері смертників

- Через місяць мене перевели в центральну в'язницю в Преторії. Посадили в камеру смертників. Було там кілька відсіків, так званого зоряного типу. І в кожному - по 13 камер. Але в тому, куди мене помістили, виявився я абсолютно один. Інші камери - все порожні. А поруч - шибениця. По п'ятницях о п'ятій ранку там проходили страти. Кілька разів мене спеціально водили подивитися, як це робиться. Шибениця знаходилась на другому поверсі. У в'язниці, між іншим, теж був апартеїд: в'язниця для чорних, в'язниця для білих. Тільки вішали і тих і інших разом. Але і то робили різницю. На останній сніданок перед стратою чорному давали половину засмаженого курчати, білому - цілого. Стратили на другому поверсі, потім люк опускався, страчений падав туди. А внизу стояв найбільший мерзотник доктор Мальхеба. Він робив останній укол в серце повішеному. Щоб людина померла остаточно. Потім його виносили. Одного разу цей доктор оглядав і мене.

Найстрашнішим для мене було те, що Центр не знав, де я. Виявляється, вони ще три місяці слали мені радіограми.

Шість місяців провів я в камері смертників. Параша, ліжко і стілець. Кімната - три кроки на чотири. На стінах цвяхом видряпані останні слова прощання тих, хто там сидів і кого вішали до мене. Єдине, що приносили мені, - їжу. Сніданок - о 5.30 ранку: кружка рідини, яка нагадувала чи то каву, то чи чай, а частіше воду, в якій мили посуд, два шматки хліба і миска каші. Обід - об 11 годині; вечеря - о 3 годині дня. У загальній складності 4 шматка хліба, шматочок маргарину, джему і тарілка супу. Світло вимикали в 22. До цього часу від голоду у мене аж бачення починалися. Згадував про відварну картопельку з парою, про помідорчики, огірочки. Пам'ятаю, коли звільняли і зважили, в мені виявилося 59 кілограмів або 58. А було під 90. Ніяких газет, радіо - нічого. Я не знав, що діється в світі. Ніяких прогулянок.

- На допити вже не водили?

- Іноді возили.

- А в чому вони звинувачували саме?

- Сказали, що я посаджений за законом про тероризм, стаття дев'ята. Це означало, що причину арешту мені повідомляти не зобов'язані. Була у мене прямо відмітка, що я не маю права на адвоката, на спілкування з зовнішнім світом. Тільки стаття дев'ята закону про тероризм. Більше нічого. Хоча у мене ніякої зброї і взагалі нічого подібного не було. І ось, нарешті, 1 грудня 1981 року через 6 місяців, прийшов до мене начальник в'язниці і заявив, що прем'єр-міністр Бота офіційно оголосив по телебаченню і по радіо, що я перебуваю під арештом.

- І як вас оголосили - російський розвідник?

- Так. Олексій Козлов. Радянський розвідник. Начальник в'язниці сказав, що після офіційного повідомлення Боти про мою справу мені тепер належить півгодини прогулянок під охороною по тюремному двору. Дозволили нарешті курити. Я не курив взагалі два місяці. А так курю по дві з половиною пачки в день.

- А що німецьке консульство? Вони до вас приїжджали?

- Спочатку німці приїжджали на допити раз в три місяці. Потім раз на півроку. Приїдуть, помямлят, подивляться розгублено і підуть. Що їм ще залишається робити?

А я все ще сидів у тій самій камері. І десь до кінця 81-го року у мене почала лопатися шкіра на руках. Покликали цього доктора Мальхеба. Він мені: дихайте. Я дихаю. Так, ще дихаєте, глибше. Я дихаю. Він каже: дихання у вас гарне. Я кажу: а як ви можете сказати, що дихання у мене хороше, якщо ви мене не слухаєте? У нього стетоскоп-то висів на шиї, він його навіть в вуха не вставив. І так він розкричався ... Дали мені рукавички зі штучної шкіри. А моя шкіра все одно лопається. Покликали все-таки начальника тюремного шпиталю. Був такий майор Ван роїння. Він подивився і сказав, що це недолік хлорофілу. Справа в тому, що у мене було одне-єдине віконечко під самою стелею. Туди світло ніколи не заходив. Він каже: тільки якщо сонце буде, хлорофіл з'явиться і це пройде. І мене через півтора року після початку моєї відсидки поселили в штрафне відділення в'язниці Преторії.

- Чому в штрафне?

- Тому що туди садили в основному ув'язнених, які порушили тюремний режим. Хтось у когось щось вкрав, побився, покурив марихуану, яку їм поставляли ті ж самі наглядачі. Теж одиночні камери, але там я хоч був не один. В інших камерах перебували люди, які лаялися, сміялися, матюкалися. У мене - та ж параша, той же тапчан, зате завжди сонце. Шкіра стала проходити.

Так я просидів до травня 1982 року. Одного разу прийшов начальник тюрми, приніс костюм, досить пристойний, на мою розміром, і сорочку, краватку. А до цього зняли мірку, я все не міг зрозуміти, для чого. Повезли до заступника начальника контррозвідки генерал-майору Бродерік. Сидів переді мною цікавий такий, ставний мужик. Він мені сказав відразу: передаємо тебе для обміну. І попередив: тебе передадуть нашої національної розвідувальної служби. Чи не показуй їм, що знаєш про обмін. Після цього мій слідчий, полковник Глой, про який я розповідав, міцно потиснув мені руку і сказав: ти вибач за те, що з тобою сталося тут; тепер ми знаємо, що ти нормальний мужик і справжній хлопець. Потиснув руку, і там виявився значок. Я розгледів його вже в літаку. Це був значок поліції безпеки ПАР з правом арешту ...

Одинадцять за одного

- І як же повели себе співробітники розвідки?

- Привезли мене на величезну скелю, там, де монумент першопрохідникам ПАР - бурам, поруч з місцем кривавої битви між зулусами і білими. Тут, кажуть, тебе і розстріляємо. Ну, я постояв. Потім запхали в машину і повезли в аеропорт. У боїнг-747 «Джумбо» нас летіло вісім чоловік: я і моя охорона. Прибутки до Франкфурта-на-Майні.

Пересадили мене у вертоліт Відомства з охорони кордонів Західної Німеччини. Приземлилися біля КПП «Герлесгаузен». Там і проводився обмін.

Спочатку привезли тих, на кого мене мали обміняти. Одинадцять людей - 10 німців і один офіцер армії ПАР, свого часу потрапив в полон в Анголі під час рейду туди південноафриканської армії. Всі одинадцять з валізами. А мені речей не віддали: у мене маленький кульочок, де шматочок зеленого мила. Навіщо я його взяв з в'язниці, так і не знаю. Потім ще ремінь матерчатий від тюремних брюк. Я його згорнув і поклав в кульок, коли мене з в'язниці виводили. Єдине, що там для мене було цінного, це машинка для згортання сигарет, мені її подарували ПАРівскі ув'язнені.

Доставили мене до якогось ангару. Дивлюся, всередині маячать дві фігури - Віктор Михайлович Нагаєв, нині генерал-майор у відставці, і Борис Олексійович Соловов, начальник відділу безпеки, колишній. Ну, розцілувалися, звичайно. Посадили мене в машину і поїхали в Берлін. Кілометрів 30 проїхали в гробовому мовчанні. Під'їхали до міста Айзенах. Мовчимо. Я кажу: Вікторе Михайловичу, я ж повернувся на Батьківщину. Він погоджується: так, ну і що? Я йому: «Як ну і що? А відзначити щось це діло треба ». Він як шльопне себе по лисині: «А я не можу зрозуміти, чого ж не вистачає і чому ми мовчимо». І водієві: «Ну-ка, давай в першу-ліпшу харчевню по сто грам, по кухлю пива». Як тільки торохнули, так після цього до Берліна вже не мовчали.

У Берліні мені товариші стіл хороший приготували: ікорочкой, сьомга. Але я всю відварну картоплю змолотив і всю оселедець. Мені потім представник наш, Василь Тимофійович Шумилов, нині покійний, сказав: «Ти, Лешка, зжер у нас весь представницький запас оселедця ...»

І ще дали мені хлопці грошей, щоб я купив щось дітям. Довго мене вдома не було ...

І десять років на додачу

- І все-таки давайте повернемося до питання, як вас вирахували.

- Довгий час ніхто не міг зрозуміти, чому мене заарештували. Обміняли мене в 1982 році. Коли в 1985-му втік Олег Гордієвський, все і прояснилося. Був він виконуючим обов'язки резидента в Лондоні. Це генеральська посада, вибачте. А з Олегом я разом вчився в МДІМВ. Він був на два курси молодших, разом працювали в комітеті комсомолу. Я-то закінчив раніше його, і він не знав, де я. Але потім він працював в нашому документальному відділі - тому так і вийшло. У зраді вся справа.

- І історія з паспортом, який ви міняли в Данії, і привіт від Гордієвського були не випадкові ...

- Так мене б раніше взяли, хоча мене важко було взяти. Я, до речі, запитав німців, які мене допитували: це ви спеціально влаштували, щоб мене заарештували тут, в ПАР? Вони мені прямо відповіли: звичайно.

- А після повернення?

- Приїхав додому, відпочив пару місяців, і за роботу. Чотири роки - тут, в Центрі. Потім подзвонив Юрію Івановичу Дроздову (тодішньому начальнику Управління нелегальної розвідки. - Н.Д.) і сказав, що більше так не можу. Дроздов - мені: «І як ти, власне, це собі уявляєш? Ти всім відомий. Як можна тебе знову кудись посилати? »Потім подумав, і каже:« Взагалі-то ти ж ніде не числиться в розшуку, тому що нам тебе віддали. І потім, який дурень подумає, що людина, тільки-тільки вийнявши голову з петлі, знову збирається її туди сунути. Їдь ». Дали мені паспорт. Раніше була німецька. На цей раз отримав документ іншої європейської країни. Після цього ще десять років працював далеко від дому ... А в 97-му році повернувся вже назовсім. Але до сих пір працюю. Зустрічаюся з молоддю. Побував рівно в 30 регіонах Росії - Владивосток і Находка, Мурманськ і Омськ, Томськ, Новосибірськ, Красноярськ, Благовєщенськ, Хабаровськ ... У мене по 5-6 відряджень на рік.

- А Героя коли вам присвоїли?

- Це ще в 2000 році.

- І за що, з яким формулюванням?

- Там було написано так: за мужність і героїзм при виконанні спеціальних завдань.

Микола ДОЛГОПОЛОВ, заступник головного редактора газети «Труд», автор шести книг про зовнішню розвідку