Гаррі Гаррісон і дао Колобка

1. Читайте також
2. Рада Гаррісона письменникам
3. світ смерті

У Росії американський фантаст Гаррі Гаррісон знайшов культовий статус ще в 1972 році, коли в журналі «Вокруг света» був надрукований переклад його «неприборканий планети». Однак на рідному Заході кар'єра Гаррісона складалася непросто - заважало, як не дивно, саме те, що письменник був дуже різнобічним.

Один російський блогер в день смерті Гаррісона написав такий пост:

Читаю некрологи Г. Гаррісона, складені люблячими руками його шанувальників. Схема некролога нехитра. Перше речення: помер великий Г. Гаррісон. Друга пропозиція: людина, яка написала багато книг, з яких мені подобається дві, а сімдесят три - ні, не сподобалися ...

Не будемо обурюватися: жарт хороша, а Гаррісон і сам любив сміятися. А головне, в цьому жарті є чимала частка правди: навряд чи знайдеться людина, якій подобалися б все книги Гаррісона. Для того щоб знайти власний фендом, Гаррісон вмів занадто багато. У чомусь він схожий на свого героя, слизька Джима ді Гріз. Або на Колобка, який вислизав від всіх, хто намагався його привласнити.

Шлях Колобка має свої плюси, але це не Дорога Слави. Швидше Дорога Свободи: вибратися з усіх пасток, здолати всі спокуси - і посміятися останнім.

В англійській мові є дієслово «pigeon-hole» - «розкладати по поличках», «класифікувати». Так ось, «запіджонхоліть» Гаррісона завжди було важко, з якого боку не підійди. Взяти хоч національність. Здавалося б, «американський фантаст» з ім'ям англосаксоністее нікуди (Гаррі, син Гаррі!).

На ділі він Генрі Максвелл Демпсі, нащадок з одного боку іспанських євреїв, які осіли в Латвії і пізніше переїхали в Санкт-Петербург, з іншого - ірландських емігрантів. З огляду на, що з тридцяти років Гаррісон жив за межами рідної Амеріканщіна, здебільшого в Європі, справедливо назвати його письменником європейським. А краще - просто письменником, без прив'язки до країни і народу.

З бібліографією - рівно та ж ... хочеться написати «біда», але це, звичайно, як подивитися. У багатьох колег Гаррісона по фантастиці є своя основна тема або характерна риса, яка об'єднує їх творчість. Шеклі тяжів до абсурдного гумору. Желязни писав про суперменів, що бунтують проти світопорядку. Воннегута прославив «телеграфно-шизофренічний» стиль, Бредбері - поетичність, у Муркока що ні герой, то інкарнація Вічного воїна, і так далі. А Гаррісон? Спробуйте-но сказати, що для його творчості характерно.

Серед цих томів напевно є один ваш улюблений і пара улюблених кимось ще.

За радянських часів було легше: збірник «Тренувальний політ» (1970) дозволив навісити на нього ярлик автора гумористичної фантастики. Основну частину збірки займала розвесела «Фантастична сага», в якій Голлівуд за допомогою машини часу знімає фільм про справжніх вікінгів. Коли перевели «неприборканого планету», з'явився привід думати, що Гаррісон спеціалізується на НФ-бойовиках. Дика планета Пірр, де все живе з неясної причини вороже людям, герой з псевдоарістократіческім ім'ям Язон дин Альт, обтяжений не тільки м'язами, але і мізками ... Такі бойовики в СРСР були рідкістю, і Гаррісона запам'ятали.

Тим цікавіше було прочитати в роки перебудови романи про Сталевий Криси, у яких немає майже нічого спільного з книгами про Язоне дин Альті (крім хіба що псевдоарістократіческого імені Джима ді Гріз). А коли справа дійшла до «Посуньтесь! Посуньтесь! »І« Заходу Едему », стало ясно, що« типового Гаррісона »просто немає.

Молодий Джим ді Гріз в поданні художника Джима Бернса.

Письменницька свобода - прекрасна штука: пиши що хочеш, без оглядки. Масовий читач, однак, любить, щоб на автора можна було навісити ярлик. А якщо ярлика немає, інтерес до письменника слабшає. Так і сталося. На Заході смерть Гаррі Гаррісона не пройшла непоміченою, але молодий фендом на неї майже не відреагував. А адже півстоліття тому, в 1967 році, британський фантаст Брайан Олдисс, найбільший представник Нової Хвилі, в листі Гаррисону писав:

Правда, Гаррі, мені здається, я ненавиджу фантастику ... Я намагався піти від цього висновку, але мені буде все одно, якщо вся операція піде прахом, за винятком тебе, Бліша, Балларда, Діка - але кого ще?

Уявляєте - Гаррісон в одному ряду з Філіпом Діком! І це не жарт і не дружній реверанс: сам Дік називав Гаррісона «іконоборцем всесвіту», ниспровергателем дутих авторитетів. Нині і Дік, і Олдисс, і Баллард вважаються на Заході культовими авторами - на відміну від Гаррісона, хоча його творчість і більш різноманітно, і менш елітарної. Парадокс!

Гаррі Гаррісон (праворуч) разом зі старим другом Брайаном Олдісса (в центрі) і фантастом Грегом Біром.

Частково письменницька доля Гаррісона - похідна його життя, яку легкої не назвеш. Не те щоб вона була сповнена катастроф - бог милував. Зате з грошима у сім'ї Гаррісон було туго. До середини 1980-х Гаррісон часто сидів в боргах, хоча видавав за романом в рік. Пізніше письменник в інтерв'ю Нілу Гейманом говорив

Я мріяв заробляти стільки ж, скільки ліфтер у видавництві, який випускав мої книги. На те, щоб втілити цю мрію в життя, пішло п'ятнадцять років.

В іншому його біографія здається рівною. Але якщо придивитися, виявиться, що шлях Гаррісона - це шлях втрачених можливостей. Не те щоб він пропускав їх через недогляд або лінощів. Часом успіху заважала вічна тяга до зміни місць, іноді - банальна «не судилося». Хороший приклад - один з найбільш недооцінених романів письменника «Білл - герой Галактики».

Гаррісон з дитинства захоплювався фантастикою і малюванням, довго думав, ким стати, схилявся до мистецтва. Але в вісімнадцять років його забрали (точніше, забрили) в американську армію.

Моє покоління виявилося поколінням покликаних, нам було потрібно благополучно завершитися коледж, а війну.

Йшов 1943 рік. Гаррісон тільки побічно взяв участь в єдиній війні, яку потім називав «справедливої», - Другої світової. Але шок від армії залишився у письменника назавжди. Навіть багато десятиліть по тому він не втомлювався повторювати: треба побувати в армії, щоб зрозуміти і зненавидіти військових; армія - це фашистська держава, яке захищає держава демократична.

Служба в армії «забила» Гаррісона настільки, що ненависть до військових порядків і війні він проніс через все життя. Навіть у складеній Дональдом Уоллхеймом антології «Люди на Місяці» (1969) Гаррісон в передмові до своєї розповіді писав не стільки про Місяць, скільки про війну у В'єтнамі, яка «спустошила всіх нас»:

Картина із зображенням Землі, якою вона видна з Місяця, повинна висіти на стіні кожного шкільного класу і кожного будинку в світі. Ми бачимо багато хмар і води і зовсім небагато суші. Кордонів між країнами не видно зовсім.

За час служби в армії я придбав безліч найцінніших професій і навичок. Дослужився до сержанта, був інструктором по стрілецької зброї, крутив баранку на вантажівці, доглядав за складом боєприпасів, став фахівцем з управління туреллю. Коли мене визначили в наряд конвоювати посаджених на гауптвахту, навчився грізно клацати карабіном. І придбав неабиякий досвід у багатьох настільки ж корисних справах.

Я залишав армію, повністю до неї пристосувавшись. Однак з'ясувалося, що вона абсолютно не підготувала мене до повернення в реальне життя. Я так і не зміг гладко вписується в ту єдину роль, яку свого часу вивчив на громадянці, - роль дитини.

Читайте також

19.11.2012

Як знайти свій Карассо.

Звичайно, військовополоненому Курт Воннегут, який пройшов через вогняне пекло Дрездена, довелося куди гірше. Як і Джо Холдеману, важко пораненому на в'єтнамській війні. Та й Джозеф Хеллер, пілот літаючої фортеці В-25, міг розповісти про армію куди більше Гаррісона. Кожен з цих письменників, як і Гаррісон, написав смішний і страшний роман, який відбив його армійський досвід. І якщо дивитися об'єктивно, пронизаний едчайшім противоєнним пафосом «Білл - герой Галактики», в якому простого хлопчину космічна армія ламає через коліно, нітрохи не слабкіше «Бійні номер п'ять» Воннегута, «Нескінченної війни» Холдеман або навіть «Прийоми-22» Хеллера ( з якої «Білла» порівнювали свого часу розумні критики).

А результат? Книги Воннегута, Холдеман, Хеллера вважаються їх головними творами і вивчаються в університетах. «Біллу» подібне не світить, хоча це, крім іншого, ще й роман-пародія - на погану фантастику і на мілітаристський «Зоряний десант» Роберта Хайнлайна (за це Хайнлайн так образився на Гаррісона, що перестав з ним розмовляти). В остаточному підсумку «Білл» придався лише на те, щоб дописати до нього шість сиквелів з різними співавторами, включаючи Роберта Шеклі і Девіда Бишофа.

Ілюстрація Кіта Паркінсона до роману «Білл - герой Галактики»

Після армії, рік побивши байдики, Гаррісон вступив до художнього училища. Там він знайшов собі заняття, які суміщають малювання і фантастику: став складати, редагувати, малювати і верстати комікси. З цього починали багато знаменитих фантасти, але і тут Гаррисону не пощастило. Комікси були не дуже (у всякому разі, сліду в історії не залишили), та й грошей постійно не вистачало. Ось чому, дебютувавши в 1951 році оповіданням «Проник в скелі» в журналі Worlds Beyond (за іронією долі цей номер став останнім), Гаррісон за наступні п'ять років опублікував всього два оповідання.

Весь цей час він працював як віл, щоб забезпечити себе і свою сім'ю. Працювати доводилося не тільки з коміксами, але і з «сповідальними журналами». Був такий вид видань в США - confession magazines, розрахований на жінок-пролетарів. Там публікувалися «одкровення» читачок, які будувалися за формулою «згрішила - постраждала - розкаялася». Гаррісон писав в ці журнали статті типу «Я з'їла пігмея» і «Я відрізала собі руку».

Доходило до абсурду: майбутній Грандмастер трудився як «тітки Гаррієт», яка допомагала читачам журналу коміксів розбиратися з проблемами. Журнал назвався Runchland Romances - приблизно можна перевести як «Скотарські любовні історії».

Можете собі уявити, що за люди писали про проблеми в цей журнал? «Дорога тітка Гаррієт, я вагітна, мені п'ятнадцять, я нікому нічого не сказала ...»

І тільки в середині 1950-х, переїхавши з Нью-Йорка в Мехіко, Гаррісон почав складати фантастику, як того вимагала душа. У листопаді 1956 го журнал Fantastic Universe надрукував «Безробітного робота», який поклав початок циклу оповідань, що увійшли потім до збірки «Війна з роботами». У серпні 1957 го Astounding опублікував повість «Сталева щур», де вперше з'явився Джим ді Гріз.

Наступні три роки письменник присвятив роботі над НФ-бойовиком - і в 1960 році в трьох номерах Astounding був надрукований «Світ смерті». Роман став свого роду маніфестом: Гаррісон вважав, що в цьому журналі, редактором якого був легендарний Джон Кемпбелл, публікуються порожні тексти, і хотів довести, що може скласти щось куди більш цікаве.

Трилогія «Світ смерті», одна з головних робіт Гаррісона.

З середини 1950-х Гаррісон не сиділося на місці: в сумі вони побували в шістдесяти країнах, причому «в дев'яти або десяти» жили довго. Мексика, Великобританія, Італія, Данія ( «Ми приїхали туди з приватним візитом, та так і залишилися на сім років»), Ірландія ... Гаррісон пишався, що пристойно говорив на дев'яти мовах, а пиво міг замовити на шістнадцяти. Одним з його улюблених мов був есперанто; Гаррісон був почесним патроном Всесвітньої асоціації есперантистів і першим фантастом, який написав на есперанто розповідь.

Втім, на початку шістдесятих він думав не про лінгвістиці, а про фінанси. Пізніше він згадував, як його родина, опинившись в Італії, голодувала: літагент перестав посилати Гаррисону гроші, і у нього залишилося сто лір, на які можна було купити літр молока для дитини - чи марку на конверт, щоб знову попросити агента надіслати грошей. Гроші пішли на марку, бо молоко відпустили в кредит. Порятунок прийшов з несподіваного боку: Гаррисону запропонували писати сценарії коміксів про флеш Гордона, ніж він і займався десять років.

При цьому Гаррі Гаррісон був далеко не останнім письменником свого покоління. Навпаки, в 1960-і роки він вважався одним з найперспективніших фантастів, і все з тієї ж причини: міг писати (і писав) що завгодно. Переломний для західної фантастики десятиліття пройшло під знаком боротьби Старої Гвардії і Нової Хвилі. Командиром Старої Гвардії залишався Джон Кемпбелл, редактор журналу Astounding, пізніше перейменованого в Analog. Ватажком Нової Хвилі був Майкл Муркок, редактор журналу «Нові світи».

Гаррісон примудрився вписатися в обидва рухи одночасно, чого не вдавалося більше нікому. З одного боку, разом з Робертом Сільвербергом і Френком Гербертом він був одним з головних авторів Analog, з іншого, того ж «Білла - героя Галактики» вперше надрукували в 1965 році «Нові світи». Положення Гаррісона було унікальним, проте вигоди з нього він не зробив.

Гаррісон публікувався в обох конкуруючих журналах.

Йти на барикади письменник не збирався. Хоча міг би з легкістю. В оповіданні «Вулиці Ашкелона» (1962) він зробив героєм атеїста, який намагається вберегти інопланетян від завзятого християнського місіонера. В ті часи релігія в НФ була забороненою темою, і розповідь довго не друкували. Якби Гаррісон розвинув успіх, він заробив би репутацію іконоборця в широких колах, як це зробили Філіп Хосе Фармер (розповіді про батька Кармоді) і той же Муркок ( «Се людина»), але на жаль.

Або ще: в есе «Ми сидимо на нашій ...» (1964) Гаррісон з сарказмом писав, що фантасти звично піддають свої тексти самоцензури, вичищаючи з них «секс і тілесні функції», і не зможуть виправитися, навіть якщо захочуть. Це зауваження так і залишилося зауваженням - розіб'є табу письменник надав колегам, а сам продовжив писати пуританські твори. Лише значно пізніше, в 1977 році, він випустив книгу «Величезні вогняні яйця: історія сексу в НФ-ілюстраціях».

Гаррисону не раз випадав шанс покерувати літпроцесу. Як відомо, Нова Хвиля почалася з того, що редактор Джон Карнелл передав журнал «Нові світи» Муркока. Другий свій журнал, Science Fantasy, Карнелл доручив письменнику Кирила Бонфільолі. Той перейменував видання в SF Impulse, швидко розгубив читачів і в Наприкінці 1966 року залишила журнал на Балларда, а той передав його Гаррисону. Але сталося так, що Гаррісон повинен був терміново виїжджати з Англії; формально залишаючись главою редакції, він переклав свої обов'язки на плечі фантаста Кіта Робертса. У березні 1967 року SF Impulse помер.

Мимоволі задаєшся питанням: чи міг Гаррісон, маючи свій журнал, стати одним з вождів Нової Хвилі? Напевно міг - хоча б як редактор. Літературне чуття у нього було відмінне, саме він купив перше оповідання у легендарного Джеймса Тіптрі-молодшого. Та й сміливості Гаррисону вистачало: скажімо, в 1954 році, будучи редактором маловідомого НФ-журналу, він прийняв до публікації повість Деймона Найта Rule Golden ( «Золоте правило навпаки»), відхилену іншими виданнями з ідеологічних причин: її можна було розцінити як випад проти сенатора Маккарті, який розгорнув полювання на комуністичних «відьом».

Під редакцією Гаррі Гаррісона

Через кілька років після історії з SF Impulse Гаррісон відхилив пропозицію Кемпбелла, який незадовго до смерті запропонував фантастові своє місце редактора Analog, оплоту Старої Гвардії. Гаррісон не хотів переїжджати в Нью-Йорк і вважав, що Кемпбелл незамінний. Між іншим, одна з кращих книг Гаррісона «Рятувальна шлюпка», написана разом з Гордоном Р. Діксоном, придумана дуетом фантастів спільно з Кемпбеллом. Цей мозковий штурм зняв на плівку їх колега Джеймс Ганн.

Ось і вийшло, що, практикуючи дао Колобка, Гаррі Гаррісон пішов і від Нової Хвилі, і від Старої Гвардії. На що він проміняв місце в літературному пантеоні? На книги. Ті, які хотів написати, і які не написав би ніхто, крім нього. Брайан Олдисс говорив, що Гаррісон - один з небагатьох авторів, які зуміли пронести «колишню міць» фантастики в нову епоху. Уже в перших його романах, «неприборканий планеті» і «Планеті проклятих», відчувалося «природне і личить відчай, наділяє радістю все інше буття». Ховалося воно за личиною гумору - як і у Шеклі, і у Бестера. Але Гаррісон вмів багато більше, ніж його колеги, і писав не тільки смішні речі. Так що звання першого НФ-сатирика йому не дісталося теж. І все ж, якщо визначати трьох китів, на яких стоїть його творчість, гумор буде першим.

По-моєму, наукова фантастика буквально створена для гумору. І якщо смішних науково-фантастичних книг мало, то від того лише, що це дуже важко - писати їх добре ... Я хотів би, щоб читачі розслаблялися і отримували задоволення, відволікалися від дійсності і покращували травлення і настрій за допомогою хихикання, а то і гучного тваринного сміху ...

У цьом ВІН досяг успіху, склавші Чима веселих історій. У Першу Черга - десять книг про Сталевий Криси, Які принесли Гаррисону вдвічі больше грошей, чем всі інші романи разом узяті. Письменник обожнював свого Джима ді Гріз, и не без причини. Цей герой хороший тим, що його можна запустити в будь-який умовний лабіринт - хоч в армію ( «Сталева Щур йде в армію»), хоч в політику ( «Сталеву Щура - в президенти!»), Хоч під купол цирку ( «Сталева Щур на манежі »). Сам Гаррісон вважав найкращою книгу «Ти потрібен Сталевий Криси!» - він писав її «немов з підсвідомості» і при цьому реготав в голос. Не дивно, що план зупинитися на трьох, шести або восьми книгах про космічного пройдисвіта впали: епопею про ді Гризе фантаст складав майже до самої смерті.

Сталева Щур, Джим ді Гріз, став ще й героєм коміксів, що публікувалися в журналі 2000 AD - звідти ж родом Суддя Дредд.

На спині того ж кита чеканить крок Білл, герой Галактики, не тільки несе антивоєнний посил, а й пародіює мілітаристські космоопери. У 1973 році Гаррісон розібрався з космоопера капітально, написавши роман «Зоряні пригоди галактичних рейнджерів», де всесвіту правлять таргани, а два сміливця виявляються в фіналі гомосексуальної парою. Окремо стоїть «Фантастична сага» з її кіношниками, які, наплювавши на «ефект метелика», вирушили в минуле знімати фільм про вікінгів. За цим романом проглядає вже спина другого кита - альтернативної історії.

Говорячи «альтернативна історія», зазвичай мають на увазі книги на кшталт «Людини у високому замку» Діка або «Павана» Кіта Робертса. Гаррісона знову ж згадують в останню чергу, хоча він склав, можливо, більше романів в цьому жанрі, ніж будь-який інший відомий фантаст. У числі альтернатівок Гаррісона - чудова трилогія «Едем» про світ, де динозаври не вимерли, а еволюціонували і створили цивілізацію, не схожу на людську. Першу книгу, «Захід Едему», Гаррісон придумував кілька років, консультуючись з «професорами, які таємно читають НФ», - біологами, палеонтологами, лінгвістами (так само пізніше був написаний технотріллер «Вибір по Тьюрингу», співавтором якого став фахівець зі штучного інтелекту Марвін Мінськ).

На піку кар'єри Гаррісон позував для журналу Knave, де з'явилося його інтерв'ю Нілу Гейманом

На початку 1980-х Гаррісон вже міг собі таке дозволити. То був пік його літературної кар'єри: три десятка книг, тиражі яких постійно додруковувалися, «достатньо грошей, щоб прожити три-чотири роки, пишучи по роману в рік». На «Захід Едему» робили велику ставку і сам автор, і його видавці, що випустили книгу як майбутній бестселер, з величезним рекламним бюджетом. На жаль, надії не виправдалися - в епоху кіберпанку розумні динозаври публіку не зацікавили.

Найвідомішою альтернативку Гаррісона залишається книга «Хай живе Трансатлантичний тунель! Ура! »(1972) - прекрасний роман про світ, де маври виграли битву при Лас-Навас-де-Толоса , Іспанії не було, Колумб не відчинив Америку, і в 1973 році світом все ще править Британська імперія, над якою не заходить сонце. Головний герой - нащадок Джорджа Вашингтона, страченого за зраду. Сюжет крутиться навколо будівництва тунелю між континентами, яке британці роблять за порадою лорда Кейнса, щоб під час чергової кризи підстьобнути економіку.

«Тунель» можна назвати не тільки альтернативною історією, а й предтечею стимпанка, і соціальної фантастикою. Це і є третій кит Гаррі Гаррісона, і про нього варто поговорити окремо.

«Трансатлантичний тунель» - предтеча стимпанка.

В одному інтерв'ю фантаст сказав:

Мене дивує мій успіх за межами США. Я не розумію, чому мене читають в Росії та інших країнах. Мені здавалося, що мої натяки на історію і сучасність США зрозумілі тільки американцям.

Це чиста правда. Ми, зарубіжні читачі, не сприймаємо контекст книг Гаррісона, чому повз нас проходить мало не головний їх посил. Можливо, мине він і сучасних американських читачів, - Гаррісон, як і його колеги по Новій Хвилі, висловлювався про сьогодення завуальовано.

У нашій країні багато разів виходили багатотомники Гаррісона. Понад двадцять томів у серії «Світи Гаррі Гаррісона» видавництво «Поляріс» випустило ще в першій половині дев'яностих. Потім була серія «Сталева щур», і, нарешті, вийшов товстий шестнадцатітомнік видавництва «Ексмо» «Весь Гаррісон».

«Тунель» - чудовий тому приклад. У 1973 році Захід постало перед глибокою економічною кризою, тільки виходити з нього вирішив не методами Кейнса, а зовсім по-іншому. У цьому сенсі роман Гаррісона - відвертий політікоекономіческій трактат в обгортці фантастики. Це, однак, мало хто зрозумів.

Точно так же остання трилогія Гаррісона, «зоряне-смугастий прапор» (1998-2002) - ще одна альтернативна історія, в чомусь зворотна «Тунелю» (принц Альберт, чоловік королеви Вікторії, вмирає в розпал британсько-американської кризи, британці атакують США, і замість Громадянської війни янкі звільняють Канаду і Ірландію, а потім захоплюють Британію), - це, по суті, коментар до того, що відбувалося в Америці в 1990-і. Гаррісон хотів показати і довести:

Конституція США - найточніший документ в світі. Ми повинні його дотримуватися ... Я дивлюся на мою батьківщину з відчаєм. Америка могла б бути світочем світу ...

Найвідоміший роман Гаррісона в жанрі соціальної фантастики - мальтузіанський кошмар «Посуньтесь! Посуньтесь! »(1966) про жахливо перенаселеному Нью-Йорку 1999 року, де живуть 35 мільйонів чоловік і щодня спалахують голодні бунти (подібний результат передбачав учений Томас Мальтус, усвідомивши, що кількість продуктів харчування росте в арифметичній прогресії, а населення - в геометричній) . Цю книгу Гаррісон складав шість років, з властивою йому пунктуальністю вивчаючи дослідження про перенаселення і екології.

Популярності роману додала екранізація Річарда Флейшера «Зелений сойлент» (1973), якій Гаррісон, однак, залишився незадоволений. Справа в тому, що режисер вирішив додати в сюжет «перчинки»: герої з'ясовували, що універсальну їжу під назвою «сойлент» роблять з людських трупів. У книзі Гаррісона канібалізму не було; слово «сойлент» складено з англійських слів «soya beans» і «lentils», тобто «соєві боби» і «сочевиця».

«Зелений сойлент», класика голлівудської антиутопії. За іронією долі, більшість пам'ятає з цього фільму саме ту ідею, якої не було в книзі.

Відносини з Голлівудом у Гаррісона взагалі не склалися, хоча права на екранізацію «Фантастичної саги», «Сталевий Щура» і «Білла» придбано студіями давним-давно. Може бути, тому, що Гаррісон наполягав на важливому пункті контракту: в перший день зйомок йому мають вручити сто тисяч доларів. Так чи інакше, сучасний Голівуд фантаст не любив, зневажливо ставився до «Зоряним війнам», - хоча його «Неприборкана планета» вклалася в розвиток таких «космічних вестернів».

Фантастичні казки Гаррісон взагалі терпіти не міг, називаючи їх «школою сльози і тампаксу - я маю на увазі будь-яких там драконів і змій мрій» (мова про роман Вонді Макінтайр «Змія мрій»). Трилогію «Молот і хрест», дія якої відбувається в ранньому Середньовіччі, письменник назвав «історичною фантазією».

Загадковий «Джон Холм», співавтор Гаррісона, - це відомий дослідник Толкіна Том Шиппі.

Любив Гаррісон, як нескладно здогадатися, «тверду» НФ. Він придумав навіть «закон Гаррісона», який говорить: ядро ​​фантастики є наукова фантастика, а без ядра не буде і периферії. Серед пишуть НФ Гаррісон в середині 1980-х виділяв Грегорі Бенфорда, а інших вважав недостатньо вмілими. Про Джеремі Пурнелл говорив, що той хоч і пише НФ, але писати не вміє, про Ларрі Нівена - що той тільки думає, що пише НФ, а сам навіть ступінь бакалавра не зміг отримати ... З англійців Гаррісон поважав тільки Брайана Олдісса і взагалі не соромився говорити про поганих письменників, що вони shits.

Будь-які літературні угруповання його лякали, нагадуючи про армію; про знаменитий НФ-семінар в Кларион, випускниками якого стали багато фантасти, включаючи Кіма Стенлі Робінсона, Брюса Стерлінга і Корі Доктороу, Гаррісон якось сказав:

Скидається на армійський табір. Якщо ви не можете без фашистських методів, якщо вам подобається, коли вас залякують, - він доведеться вам до смаку.

C редактором SCI FI Magazine Скоттом Едельманом.

Доля розпорядилася так, що роки популярності Гаррісона припали на епоху, коли західна НФ стрімко ставала товаром масового споживання. Він нарікав:

Занадто багато фантастики зараз друкується. Шість книг на тиждень замість шести книг в місяць ... Занадто легко писати фентезі - і дуже складно писати наукову фантастику. Ось і виходить, що ми маємо нудних письменників, які пишуть нудні книги для нудних читачів.

Це сказано про Америку зразка 1984 года, але, якщо згадати, скільки фантастичних книг (і яких) видається в Росії в останні роки, песимізм Гаррісона виявиться заразливим.

От раніше був бойовий дух. А сьогодні видавцям все одно. І письменникам все одно. Тільки читачам не все одно - але їм завжди не все одно ...

До 1990 року фантаст змушений був змінити свою думку і про читачів:

Неосвічені, недорікуваті, невмілі письменники продають тексти невибагливим редакторам, і на все це абсолютно наплювати нерозумним читацьким масам.

Гаррі Гаррісон кілька разів відвідував Росію.

Після смерті Гаррісона його шанувальник Ніл Гейман написав в своєму блозі: «Він був сварливий свавільний буркотун, і спілкуватися з ним було одне задоволення». І серед сучасників Гаррі Гаррісон був феноменом, а зараз, коли і Стара Гвардія, і Нова Хвиля пішли в минуле і стали майже невиразні на тлі фантастичного ширвжитку, подібних йому фігур майже не залишилося. «Сьогодні таких уже не роблять».

Ми забули дао Колобка, ми забули, що залишитися собою можна, тільки якщо відмовляєшся йти на компроміси, соблюдяа вірність письменницьким принципам. Дорога Слави нам миліше Дороги Свободи, але кремезний білобородий американець дивиться на нас із засудженням - і, може бути, для кого-то цього виявиться достатньо. Гейман пише: «Якщо ви любите НФ, ви точно читали одну з книг Гаррісона». Чи це не нагорода?

Рада Гаррісона письменникам

Забудь про це, хлопець! Ну а якщо не забув, друкуй тільки з одного боку аркуша через два інтервали.

А якщо серйозно: хочеш писати НФ - прочитай всю НФ, щоб знати, що зробили до тебе. Потім прочитай мейнстрім, щоб знати, як потрібно писати. 99 відсотків усіх відомих фантастів (Брайан Олдисс - чудове виняток) пишуть навіть не лайно - гірше лайна!

Творчість - заняття з тих, що вимагають довгого і наполегливої ​​праці. Потрібно працювати так само завзято, як працює, скажімо, нейрохірург. Ніхто не скаже тобі, як саме треба писати: якщо пишеш добре - пишеш добре, якщо ні - сідаєш дупою в калюжу.

відкрити список

світ смерті

1. «Нестримна планета» (Deathworld, 1960)
2. «Спеціаліст з етики» (Deathworld 2, 1963)
3. «Кінні варвари» (Deathworld 3, 1968)

сталева Щур

1. «Народження Сталевий Щура» (A Stainless Steel Rat is Born, 1985)
2. «Сталева Щур йде в армію» (The Stainless Steel Rat Gets Drafted, 1987)
3. «Сталева Щур співає блюз» (The Stainless Steel Rat Sings the Blues, 1994)
4. «Сталева Щур» (The Stainless Steel Rat, 1961)
5. «Помста Сталевий Щура» (The Stainless Steel Rat's Revenge, 1970)
6. «Сталева Щур рятує світ» (The Stainless Steel Rat Saves the World, 1972)
7. «Ти потрібен Сталевий Криси» (The Stainless Steel Rat Wants You !, 1978)
8. «Сталеву Щура - в президенти!» (The Stainless Steel Rat For President, 1982)
9. «Сталева Щур відправляється в пекло» (The Stainless Steel Rat Goes to Hell, 1996)
10. «Сталева Щур на манежі» (Stainless Steel Rat Joins the Circus, 1998)
11. «Нові пригоди Сталевий Щура» (The Stainless Steel Rat Returns, 2010)

Брайан Бранд

1. «Планета проклятих» (Planet of the Damned, 1961)
2. «Планета, з якої не повертаються» (Planet of No Return, 1981)

Білл - герой галактики

1. «Білл - герой Галактики» (Bill, the Galactic Hero, 1965)
2. «Білл, герой Галактики, на планеті роботів-рабів» (Bill, the Galactic Hero: On the Planet of the Robot Slaves, 1989)
3. «Білл, герой Галактики, на планеті закупорених мізків» (Bill, the Galactic Hero on the Planet of Bottled Brains, 1990), з Робертом Шеклі
4. «Білл, герой Галактики, на планеті непізнаних насолод» (Bill, the Galactic Hero: On the Planet of Tasteless Pleasure, 1991), з Девідом Бішофом
5. «Білл, герой Галактики, на планеті зомбі-вампірів» (Bill, the Galactic Hero: On the Planet of Zombie Vampires, 1991), з Джеком Холдеманом II
6. «Білл, герой Галактики, на планеті десяти тисяч барів» (Bill, the Galactic Hero: On the Planet of Ten Thousand Bars, 1991), з Девідом Бішофом
7. «Білл, герой Галактики: Останнє нещасливе пригода» (Bill, the Galactic Hero: The Final Incoherent Adventure !, 1992), з Девідом Херріс

їдемо

1. «Захід Едему (West of Eden, 1984)
2. «Зима в Едемі» (Winter in Eden, 1986)
3. «Повернення в Едем» (Return to Eden, 1988)

Молот і хрест

1. «Молот і Хрест» (The Hammer and the Cross, 1993), з Джоном Хольмом
2. «Хрест і Король» (One King's Way, 1994), з Джоном Хольмом
3. «Король і Імператор» (King and Emperor, 1996), з Джоном Хольмом

Зоряно-смугастий прапор

1. «Кільця анаконди» (Stars and Stripes Forever, 1998)
2. «Ворог біля порога» (Stars and Stripes in Peril, 2000)
3. «У лігві лева» (Stars and Stripes Triumphant, 2002)

До зірок

1. «Світ Батьківщини» (Homeworld, 1980)
2. «Світ на колесах» (Wheelworld, 1981)
3. «Повернення до зірок» (Starworld, 1981)

Окремі романи

• «Чума з космосу» (Plague from Space, 1965)
• «Посуньтесь! Посуньтесь! »(Make Room! Make Room !, 1966)
• «Фантастична сага» (The Technicolor Time Machine, 1967)
• «Полонений Всесвіт» (Captive Universe, 1969)
• «Лікар космічного корабля» (Spaceship Medic, 1969)
• «Далет-ефект» (The Daleth Effect, 1970)
• «Хай живе Трансатлантичний тунель! Ура! »(A Transatlantic Tunnel, Hurrah !, 1972)
• «Стоунхендж» (Stonehenge, 1972)
• «Зоряні пригоди галактичних рейнджерів» (Star Smashers of the Galaxy Rangers, 1973)
• «Падаюча зірка» (Skyfall, 1976)
• «Рятувальний корабель» (The Lifeship, 1976), з Гордоном Р. Діксоном
• «Мета вторгнення - Земля» (Invasion: Earth, 1982)
• «Час для заколотника» (A Rebel in Time, 1983)
• «Вибір по Тьюрингу» (The Turing Option, 1992), з Марвіном Мінскі