«І друг степів калмик»

«І друг степів калмик» «І друг степів калмик» Кожен народ самобутній

Кожен народ самобутній. А. С. Пушкін намагався пояснити це впливом клімату, способу правління, вірою, що дає «кожному народу особливу фізіономію, яка більш-менш відбивається в дзеркалі поезії». «Є образ думок і почуттів, є темрява звичаїв, повір'їв і звичок, що належать виключно якому-небудь народу», - писав він у статті «Про народність в літературі».

У пушкінських творах зустрічаються імена багатьох народів як відомих, так і маловідомих; одні з цих народів фігурують під назвами, які зберігаються до цих пір, а інші - під старими, ходили в колишні часи. І перш за все це імена народів, зафіксовані в його прозорливо «Пам'ятник»:

Слух про мене пройде по всій Русі великій,

І назве мене всяк сущий в ній мова,

І гордий внук слов'ян, і фінн, і нині дикої

Тунгус, і друг степів калмик [44] .

Вибір поетом приводяться в «Пам'ятнику» імен народів не випадковий, як буває у інших поетів для рими, а глибоко продуманий. У чотирьох названих народів, по суті, охоплена вся величезна територія Росії. «Гордий онук слов'ян» представляє і російських, і українців, і білорусів; фін - представник народів, що живуть на великій території півночі країни; тунгус - народів Сибіру і калмик - півдня і південного сходу, монголо-тюркських народів. Правда, працюючи над цим віршем, поет не відразу визначив чотири зазначених народу. Як показує чернетка, безперечним для нього були тільки два імені, які фігурують у першій-ліпшій нагоді вірші, - це «російський» і «фін». «Тунгус» і «калмик», включені в початковий варіант, потім замінялися і намічалися такі варіанти: «і фін, грузінец, кіргізец», і «фін, грузінец і нині дикої черкес». Як видно, поет зупинився на іменах найбільш представницьких народів, точніше, на іменах народів, що населяли велику територію країни - від берегів Балтики до Охотського моря, від Північного Льодовитого океану до Каспію. Це лише підкреслює обізнаність А. С. Пушкіна в питаннях народознавства, знання ним історії різних народів, а історію калмиків він добре знав по рукописи Н. Я. Бічуріна, про що писав у примітках до «Історії Пугачова»: «З вдячністю поміщаємо повідомлений їм (Бічуріним. - Л. Т.) уривок з невиданої ще його книги про калмиків ». При цьому Пушкін, як вважає дослідник А. І. Суржок, «дотримується власної, абсолютно самостійною концепції з приводу трагічної смерті калмиків з Росії» 1 : Утисками «виведені з терпіння, вони зважилися залишити Росію ...». Пішла на споконвічну батьківщину, в Джунгарию, тільки частина калмиків. Втративши на шляху багато одноплемінників, вони досягли Джунгарії. «Але прикордонна ланцюг китайських варт грізно перегородила їм вхід до свого попереднього батьківщину, і калмики не інакше могли проникнути в оне, як з втратою своєї незалежності» (примітки до «Історії Пугачова»).

Про «гордій онука слов'ян» багато говорити не доводиться: йому поет присвятив чимало рядків в своїх творах.

А. С. Пушкін пишався своїм народом, російською людиною, перш за все селянином, що складали основу російського народу. «Погляньте на російського селянина, - писав він, - є чи і тінь рабського приниження в його поступу й мови? Про його сміливості і тямовитості і говорити нема чого. Перейнятливий його відома. Спритність і спритність дивні. Мандрівник їздить з краю в край по Росії, не знаючи жодного слова по-російськи, і всюди його розуміють, виконують його вимоги, укладають з ним умови. Ніколи не зустрінете ви в нашому народі того, що французи називають un badaud [45] ; ніколи не помітите в ньому ні грубого подиву, ні неосвіченого презирства до чужого »(« Подорож з Москви в Петербург »).

Фінн у А. С. Пушкіна явно збірне ім'я, тобто відноситься не тільки до власне фінам (суомі, як вони самі себе називають), що становить основне населення Фінляндії, але і до споріднених їм карелам, естонцям і іншим народам фінської мовної групи. Раніше, в дореволюційний час, їх також називали чухонців (фінське населення в оточенні Петербурга):

За моховитим, топки берегах

Чорніли хати тут і там,

Притулок убогого чухонца.

"Мідний вершник"

або:

Твоя чухоночка, їй-богу,

Гречанок Байрона милею,

А твій Зоїл прямий чухонец.

«До Баратинському»

У нашій країні народи фінської групи (карели, естонці, марійці, мордва, удмурти, комі) складають більше 4 мільйонів чоловік, а площа республік, утворених цими народами, 1375 тис. Кв. кілометрів, тобто понад 1/4 Європейської території СРСР.

Тунгуси, або, як тепер називають за самоназвою народу, евенки, хоча і представляють нечисленний народ (всього 28 тис. Чоловік), який утворює автономний округ в складі Краіі з давніх часів евенків свідчать, зокрема, численні евенкійського географічні назви, перш за все ряду великих річок - Єнісею, Лени, Яни, в основі яких лежить евенкійське слово ене, що означає «велика ріка». Евенк - дійсно представник народів всього Сибіру, і давно вже не «дикої» її представник, а не менше освічений, ніж інші народи.

А адже в дореволюційному минулому евенки, як і багато інших малі народи, що не мали своєї писемності і були, можна прямо сказати, поголовно неписьменними, вели кочовий спосіб життя, житлом служили їм конічні чуми на стійбища.

З калмиками поет безпосередньо спілкувався, був гостем калмицької сім'ї в степовій кибитці, пробував національна страва, правда, воно йому, звиклому до російської кухні, не сподобалося. Ось як описує А. С. Пушкін свої відвідини калмицької сім'ї по дорозі на Кавказ в 1829 році: «Днями відвідав я калмицьку кибитку (картатий тин, обтягнутий білою повстю). Все сімейство збиралося снідати; котел варився посередині, і дим виходив в отвір, зроблене в верху кибитки. Молода килимчики, собою дуже непогана, шила, курячи тютюн. Я сів біля неї. «Як тебе звуть?» "***" - "Скільки тобі років?» - «Десять і вісім». - «Що ти шиєш?» - «штани». - «Кому?» - «Себе». - Вона подала мені свою трубку і стала снідати. В котлі варився чай з баранячим жиром і сіллю. Вона запропонувала мені свій кухлик. Я не хотів відмовитися і сьорбнув, намагаючись не звести духа мого ... Я попросив чимось це заїсти. Мені дали шматочок сушеної кобилятіни; я був і тому радий. Калмицьке кокетство злякало мене; я скоріше вибрався з кибитки і поїхав від степової Цирцеи »(« Подорож в Арзрум »).

Судячи з чорнової записи, кінець цього візиту в калмицьку кибитку виглядав дещо інакше. Відповідно до початкового варіанту записи, поданий шматок сушеної кобилятіни поет з великим задоволенням проковтнув. «Після цього подвигу я думав, що маю право на певну винагороду. Але моя горда красуня вдарила мене по голові Мусикийской знаряддям, подібним нашої балалайці. Ось до неї послання, яке, ймовірно, ніколи до неї не дійде ... »

«І друг степів калмик»

Далі А. С. Пушкін припускав привести свій вірш «Калмичков», написане пізніше в дорозі, але в остаточний текст «Подорожі в Арзрум», звідки взяті вищенаведені уривки, так і не включив.

Прощай, люб'язна килимчики!

Чуть-чуть, на зло моїх витівок,

Мене похвальна звичка

Чи не захопила серед степів

Слідом за кибиткою твоєї.

Твої очі, звичайно, вузькі,

І плосок ніс, і лоб широкий,

Ти не лепечешь по-французьки,

Ти шовком не стискується ніг,

По-англійськи перед самоваром

Візерунком хліба не кришиться.

Чи не захоплюєшся Сен-Маром [46] ,