Історії святого храму

Наш матеріал про людей, яким будинок для людей похилого віку та інвалідів «Малахіт» на вул. Виборців Єкатеринбурга став місцем проживання, роботи та спасіння душі. Кілька портретів і історій про те, як важливо залишатися людиною в будь-яких життєвих обставин.

милосердна сестра

Медична освіта та покликання, сестринський працю в самих різних лікарнях, відділеннях реанімації, дитячих виховних і лікувальних установах, а також соціальна допомога одиноким пенсіонерам - така передісторія служіння сестри милосердя Валентини Єгорівни Політико.

До приходу в Свято-Пантелеймонівському сестринство милосердя Валентина Єгорівна 10 років відвідувала самотніх людей похилого віку, які проживають в сільській місцевості. Каже, що це була своєрідна десятирічна школа підготовки до сестринської служінню. Школа навіть не в плані догляду за людьми похилого віку, адже не потрібно довго вчитися, щоб приготувати їжу, прибрати в кімнаті, принести продукти. Найголовніший предмет в цій «школі» - спілкування з людьми похилого віку.

«У Православну Службу Милосердя потрібна людина з медичною освітою для роботи в Автобусі милосердя», - таке оголошення Валентина Єгорівна знайшла в інтернеті. На співбесіду прийшли дві медсестри, але одна відразу категорично заявила, що дуже хоче працювати саме в Автобусі. Тоді, познайомившись з іншими напрямками роботи, Валентина Єгорівна вирушила на патронажний адресу Служби допомоги нужденним.

Дуже швидко Валентина Єгорівна зрозуміла, що це саме та робота, яку вона шукала все своє трудове життя, адже в ній поєднуються медицина і дорога серцю православна віра.

- Коли я вперше йшла в будинок для людей похилого віку, в розумі була тільки «страшилка», так як нічого конкретного про життя в таких будинках я не знала. Здогадувалася, що це дуже сумні місця, тому що за визначенням будинок для людей похилого віку та інвалідів не може бути веселим місцем. Було зрозуміло, що тут живуть люди, яким від важкого життя більше нікуди діватися, без допомоги вони не можуть вижити в цьому світі. Найголовнішим страхом була невизначеність - що я буду там робити, як допоможу цим людям похилого віку? Духівник сестринства ніяких конкретних вказівок не дав, сказавши: «заступає на пост, ви самі зрозумієте, що від вас буде потрібно. Служіть і несіть слово Боже ».

Найперше, що я зробила, коли прийшла, одягла білий халат і апостольнік, - помолилася (взагалі це найперше, що потрібно робити завжди). Помолилася і пішла в «відділення милосердя», де знаходяться найважчі лежачі хворі.

Так почалося моє знайомство з життям вдома, з роботою, з колективом. У свою чергу, колектив і мешканці будинку знайомилися зі мною. Були насторожені і іноді неприязні погляди на мене, нову людину, яка незрозуміло навіщо прийшов сюди. А я допомагала підопічним вмиватися, одягатися, пересідати в коляску, приймати їжу. Коли до мене придивилися, то від керівництва будинку в Службу Милосердя надійшла пропозиція влаштувати мене на півставки санітаркою, а потім і медичною сестрою.

Працює Валентина Єгорівна у всіх відділеннях, вона проходить по поверхах і палатам і допомагає тому, кому потрібна допомога. Пропозиція прикріпитися до конкретного хворого або взяти під опіку окрему палату Валентина Єгорівна відкинула, адже тоді інші підопічні залишилися б без духовного уваги.

Застебнути замок куртки перед прогулянкою літньому буває не під силу

- Зараз я можу потрапити до будь-якій людині, якій потрібна моя допомога, увага, спілкування. Коли в будні дні на мої зміни випадають святкові служби, то я допомагаю бажаючим дістатися до домового храму в ім'я святого преподобного Серафима Саровського.

Мешканців будинку, які різко проти того, щоб до них приходив віруючий помічник, одиниці. В основному люди чекають, дякують навіть за найменшу допомогу. А я вдячна їм за те, що мене приймають. Лікарі теж побачили, що ми прийшли їм на допомогу, а не заради «галочки», іноді звертаються з проханнями, які ми прагнемо виконати.

Але це все стосується догляду, який, в принципі, був мені знайомий. Складніше було почати місіонерську діяльність. За порадою батюшки ми почали читати православну художню літературу, найпростішу. Святоотцівські праці - це добре, але тут живуть люди, які іноді вже погано розуміють, багато хто забуває, а іноді зовсім не розуміють людської мови. Тому ми підібрали православні розповіді про те, як люди приходять до віри і покаяння. Так поступово ми дійшли і до Євангелія. Я приходжу в кімнату, так як не всі підопічні мають можливість виходити зі своїх палат, іноді збираємося компанією з двох кімнат і починаємо читати Євангеліє. Я загострюю увагу на найважливіших моментах, а потім відповідаю на питання, які найчастіше виникають після прочитання. Звичайно, Євангеліє можна вивчати все життя. Але нам важливо не упустити серед головного найголовніше, адже у людей похилого віку часу дуже мало. Ось і намагаюся з ними це життя розділити, щось допомогти осмислити і понести.

У перший час, коли я приходила додому, мені просто необхідно було виговоритися, переказуючи долі людей. Моїм підопічним важко самотужки нести вантаж прожитого життя, необхідно поділитися. А поділитися часто не з ким, хоча будинок досить населений. Не знаю, як це пояснити, але люди, що живуть в одній кімнаті, не можуть один з одним задушевно спілкуватися. Якщо і складаються дружні відносини, то з сусідами по відділенню, але не з сусідом по кімнаті. Рідні - це окрема тема. Їх в рідкісних випадках немає зовсім. Найчастіше вони не відвідують свого старого родича, а якщо відвідують, то, на жаль, в день пенсії. Бабусі віддають свої пенсії дітям, онукам, племінникам зі смиренням і любов'ю. Як серед дітей-сиріт більшість - це соціальні сироти, так і у людей похилого віку.

Одна підопічна розповіла про тутешній диво. Жила в будинку бабуся, у якої були син і внук. Син - лежачий інвалід, онук за ним доглядав. Ходити відразу за двома важкими хворими дуже важко, тому бабуся жила в будинку для літніх людей. Коли син помер, онук приїхав і забрав бабусю додому, дохажівать її. Це виняткове чудо!

Стариков шкода, як дітей ...

Стариков шкода, як дітей. Важко усвідомлювати їх психологічну і фізичну незахищеність. Вони дуже різні, але майже всі наївні до неможливості, всього готові вірити: тому, про що говорять по телевізору, про що пишуть в газетах, а ось з вірою Євангелію складніше ... Господь попереджав, що не кожен зможе повірити, почути Його слово . Але багато дуже стараються, незважаючи на цю духовну складність. Вони раді, коли я приходжу, щоб почитати з ними Євангеліє або поговорити про віру. Але, на жаль, я не можу прийти до всіх відразу ... навантаження все ж достатня. Вони не ображаються, але чекають. Люблять розпитувати про мою сім'ю, що можу - розповідаю. І вони допомагають мені самій по-іншому поглянути на взаємини з моїми дітьми і внуками.

Мабуть, коли людина сюди потрапляє, то упокорюється. Особливих скарг на життя в будинку я не чула. Але не відбувається і усвідомлення того, що їх сьогоднішній стан - це результат їхнього життя. Вони не розуміють або не хочуть зізнатися собі в тому, що діти, які склали їх в будинок для людей похилого віку, були ними ж і виховані. А безпосередньо сказати про це - жорстоко поранити, помноживши образу, що сидить глибоко в душі. Тому ми йдемо манівцями, читаючи православну літературу і Євангеліє.

Як вони радіють, коли ти приходиш і поздоровляєш з днем ​​народження! Ось недавно я привітала одну восьмидесятилітню іменинницю, а вона заплакала: «Ти запам'ятала, коли у мене день народження, а родичі не згадали». Втішаю, як можу: «Зайняті, на вулиці слизько, епідемія грипу в місті» ... Їх шкода, дуже шкода.

Вони скаржаться на їжу не тому, що вона мізерна або несмачна, а просто тому, що вони сумують за своїм дітям або погано себе почувають. Годують тут дуже добре, але старим потрібно за щось зачепитися, щоб вилити весь накопичений негатив. Здавалося б, Молися до Господа або Пресвятої Богородиці, попроси терпіння і розради, і негатив відступить. Але вони часто навіть не пробують молитися - це клеймо радянського виховання, коли людина сама думає подолати свої труднощі. Наприклад, є у мене одна знайома бабуся радянського гарту. Скільки б вона не переживала життєвих труднощів і скорбот, вона переконана: «У Бога я ніколи не повірю! Чи не зможу повірити ». І в той же час вона просить, щоб я частіше приходила і читала їй Євангеліє. Мабуть, душа втішається через це читання, хоча розум протестує.

Живуть тут не тільки люди похилого віку, а й молоді люди, яких перевели з дитячих будинків для дітей-інвалідів, інваліди, за якими вже не можуть доглядати їх старі батьки. Є багато, що пройшли у своєму житті зону - на старості років рідні від них відмовилися. Наше суспільство, на жаль, не розуміє, який гріх ми здійснюємо, відвертаючись від цих людей. Може бути, ми в сто разів гірше, ніж вони. По крайней мере, свій злочин вони спокутували тюремними термінами. Так, у них бувають огидні характери. Напевно, не тому, що вони були в тому місці, а тому, що дійсно їх оточуючі не розуміють.

Тут живуть складні підопічні. Я їх люблю і хочу, щоб у них все було добре, наскільки це можливо і корисно для них.

Тут потрібні люди чуйні, які вміють прислухатися до слів і навіть мовчання іншої людини. Дуже потрібні фізично сильні, щоб допомагати штатним санітаркам в догляді за інвалідами. Тим, хто робить перші кроки в церковному житті, попрацювати тут - велика користь, адже це не чисто зовнішній працю, це ще й серйозна праця над своєю душею.

А ось цікаві глядачі тут не потрібні. Це не театр, не телевізійне шоу, на яке можна витріщатися. Тут потрібно віддавати свою душу по частинкам тим, кому дуже важко, хто майже не чекає нічого хорошого від життя. Злі люди сюди не підуть, а тому, хто хоче стати добрим християнином, прийти варто. І тоді Господь все влаштує, дарує любов, терпіння і милосердя.

Нещодавно до нас приходив один з наших добровольців, чудовий молодий чоловік. Він пройшов по своїм підопічним, зробив все, що їм потрібно, погодував, пересадив, переодел - все це тихо, мирно, спокійно - і пішов. Люди вдячні, а я-то як вдячна! Адже чоловічих рук завжди особливо не вистачає.

Треба вчитися бути миротворцем, пом'якшувальною гострі кути. Будь-доброволець залишає після свого приходу слід, який впливає на подальше життя підопічного. Важливо, щоб слід цей був хороший. Не обов'язково говорити: «Давай почитаємо Євангеліє, і ти повіриш, і повернись до Бога». Ні, потрібно вести до Христа своїм прикладом, щоб в твоїх вчинках було видно ставлення до Бога і ближнього: «Я тобі і прийшов допомагати не тому, що ти теж повинен увірувати, а просто тому, що я православна людина і хочу допомогти тобі зробити те , що ти не можеш зробити сам ».

Тиха година закінчується. Валентина Єгорівна тікає до своїх підопічних.

бабуся Наталя

Наталі Борисівні Кущовий 81 рік. Бабуся перенесла вже два інсульти, плюс до всього цукровий діабет, слабкий зір, пересувається, лише дотримуючись за стінку. На вулицю вона давно не виходить, читати не може, телевізор не дивиться. З рідних її відвідувала тільки правнучка-студентка, але останнім часом і вона не заглядає, забула привітати прабабусю з днем ​​народження.

Наталя Борисівна Кущова

Незважаючи на вік і важкі хвороби, у Наталії Борисівни досить здоровий розум, вона дуже чітко формулює думки.

Я народилася в Свердловську. Папа був шанованою людиною, отримав Ленінську премію, родина не бідувала. У 1948 році я закінчила гірничо-металургійний технікум (прим. - нині коледж ім. Ползунова), потім навчалася в Москві, в Інституті кольорових металів і золота. Потім протягом 45 років працювала на дослідному заводі в Верхньої Пишми, де пройшла шлях від співробітника лабораторії до начальника ВТК. Свого часу об'їхала півкраїни, збирала групу підлітків з 20-22 чоловік, і ми їздили в канікули в Санкт-Петербург, Київ, Брест - багато де побували.

А як Ви потрапили сюди?

Віддала квартиру дочки (вона зараз працює в Москві, у великій косметичній фірмі, главою регіонального підрозділу), а сама пішла жити в будинок ветеранів у Верхній Пишми.

Коридори, які нагадують, що ти не вдома ...

А дочка вас відвідує?

Ні, ми з нею давно не спілкувалися. Ще був син, він працював зі мною на заводі, але він помер у 53 роки.

З якими труднощами Ви зустрілися в пансіонаті?

Не можу звикнути до мату, дуже важко слухати. Працювала з різними людьми, але такого не зустрічала ніде. Будинки багата бібліотека була, мріяла багато читати, вийшовши на пенсію, але бажання це не збулося. Сестра милосердя відвідує, виручає, коли потрібно тиск поміряти або почитати що-небудь.

У вас на шиї хрестик, ви віруюча людина?

Ні, я хрестилася давно, хрестик купила в Сарові, коли їздила до дочки, вона там жила і працювала. До віри так і не прийшла, не вірю ні в Бога, ні в диявола. До сих пір пам'ятаю таблицю Менделєєва і питома вага кожного елемента, але найпростішу молитву запам'ятати не можу. До храму в пансіонаті мені не дійти, я не бачу і пересуваюся на невеликі відстані по коридору. Але із задоволенням слухаю, коли сестра милосердя читає нам Євангеліє.

баба Соня

Софія Федорівна Абашева - старша з п'ятьох дітей в сім'ї. згадує:

- Пам'ятаю, як в 1935 році ми пішли в храм, щоб охрестити братика, а через тиждень з храму скинули дзвони, церква всю розібрали, розікрали все, що було можна. Тільки одні стіни залишилися. І більше у нас церкви не було. Все життя, якщо їду до Свердловська за продуктами (у нас в Березівському мало бувало тоді продуктів), - я спочатку йду до церкви ... Але, зізнатися, була просто захожанкой, ні про яку сповіді я не знала, поки до старості років не дожила і в тутешньому домовому храмі до сповіді не дійшла.

Війна почалася - тата взяли. Мама нам не дала померти. За 300 грамів давали хліба - і більше нічого. Картки на крупу ніхто не отоварюються. Все, що батьки накопичили «дівкам на придане», змінювали на продукти, борошно, а то і масло. Бог нас зберігав, ми не хворіли ніколи. З ранку принесемо кропиви, велика каструля була, мама накип'ятити воду, стакан або два стакани накрутить - і в цю каструлю виливає, і рідина як би борошняна виходить. Ось так ось ми з кропивою, та з маминої турботою, роботою прожили.

Софія Федорівна Абашева

Після семирічки працювала в ювелірному цеху, намиста грані. Потім вивчилася на водія трамвая. Заміж років в двадцять вийшла, так чоловік з часом випивати став. Був у мене дитина, Сашенька, але він маленький помер ... З чоловіком розлучилися

А потім я влаштувалася в шахту і пропрацювала машиністом підйому все трудове життя. Познайомилася з другим чоловіком, Леонідом, у якого синок Сергійко був. Льоня працював в гаражі - він і шофер, і слюсар, і моторист - майстер був. Він мене навчив на ковзанці асфальт укладати. З таким задоволенням ходила я на роботу. Якщо людина любить роботу, він щасливий, він душею радіє. Сергій розповідав, що асфальтова дорога біля Вічного вогню в Березівському досі добре служить - як цьому не порадіти!

Тепер бабі Соні 86 років. 12 років тому помер чоловік Льоня, і вона залишилася одна. Одного разу родичі сказали: «Знаєте, баба Соня, а ви б окремо могли жити, ми б в гуртожитку вам кімнату?». Баба Соня погодилася, родичі квартиру продали і запропонували переїхати не в гуртожиток, а в будинок для людей похилого віку. Вмовляли: «Все одно ж тобі треба з кимось поговорити, а як ми підемо на роботу, ти все одна і одна».

- Так ось тут і виявилася. Що тут скажеш ... Важко. Я-то адже ще з розумом, а тут кругом такі ось всякі. І вони хворі, і я немічна. Важко жити, а куди діватися - треба все переживати. Бог терпів і нам велів. Я ні на кого не скаржуся.

Онуки та син щомісяця відвідують ... Я їм гроші даю, мені навіщо стільки грошей? Їм даю, собі трошки залишаю. Їм потрібніше, адже я вже прабабуся!

Сумно, що нам не можна за огорожу будинку виходити. А так би я з'їздила на кладовищі. Тільки церква і втішає. Коли у нас служба, я йду тихо-тихо, ноги ледве йдуть. Як служба закінчується - я мало не лечу. Ось що значить Бог і Церква. Люди деякі не вірять, а у мене відразу вийшло, і так ось я все ходжу.

Після розмови бабуся Соня збирається на прогулянку. Сьогодні їй і ще десятку старих пощастило. За допомогою добровольців вони одяглися і відправляються трохи подихати, покататися на візку туди-сюди або, спершись на руку добровольця, пройтися під вікнами будинку.

Прогулянки на свіжому повітрі

За виходом на прогулянку спостерігає завідуюча соціально-медичним відділенням будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів «Малахіт», лікар Ольга Леонідівна Вагіна:

- Коли до нас звернули представник Православної служби милосердя з пропозіцією організуваті пост милосердя, ми зовсім НЕ уявляю, что з цього Вийди. Але тепер, як мине рік з моменту організації поста, можна сміливо сказати: ми просто щасливі, що у нас є сестра милосердя Валентина Єгорівна!

У жодному медичному навчальному закладі не вчать тому, що дає сестра милосердя нашим пацієнтам. Крім догляду і спілкування, вона допомагає людям мирно і спокійно закінчити свій земний шлях. До смерті потрібно готуватися, щоб це найважливіша подія не розчавило людини, не принизив його гідність. Потрібно, щоб в цей момент хтось тримав тебе за руку, говорив з тобою, молився з тобою і проводжав тебе в останню путь. Тому, якщо у нас з'являється людина, що стоїть на порозі смерті, Валентина Єгорівна працює саме з ним.

Ольга Леонідівна Вагіна

Що вражає - так це беззаперечна ретельність. Так що рівню підбору персоналу в Православної Службі Милосердя можна тільки по-доброму позаздрити. Найголовніше, що людина володіє саме тими душевними якостями, які необхідні в медичній сфері: милосердям, співчуттям, делікатністю і умінням знайти те, чим сестра може допомогти пацієнтові. Якби у нас в установі працювали хоча б п'ять таких сестер милосердя, ми б змогли зробити дуже багато. Сестринство і мирської медичний персонал - це як дві руки.

У нас є молоді інваліди з різним ступенем ураження функцій головного мозку. Для них ціла подія, коли хтось підійде і скаже: «Як ся маєш?», «Смачного», - і так далі. Бачите, там, в коридорі, на колясці сидить чоловік? Це наш Володя, інвалід з дитинства. Проходячи повз нього, я кожен раз коротко зверталася до нього: «Здрастуй, Володя». І через рік він почав мені відповідати посмішкою. Значить, він мене впізнає, відрізняючи від інших.

Таким чином, ми відзначаємо: «Ти живий! Ти існуєш. Ти не овоч ». Я переконана, що ми зобов'язані будь-якими способами (словом, жестом, звуком, дотиком) підтримувати їх.

У святому домі поле діяльності дуже велике. Тут завжди дуже раді волонтерам. Одного разу з пропозицією допомоги прийшла група досить забезпечених жінок. Вони пройшли по відділеннях, і потім сиділи-плакали від жалю до людей похилого віку. Тоді їм запропонували займатися прибиранням. Жінки знайшли себе. Є також група бізнесменів, які допомагають людям похилого віку придбати щось необхідне. Вони приїжджають, збирають замовлення, беруть гроші, купують і привозять покупки з чеками і здачею замовникам. Це дозволяє старому відчути себе більш самостійним ... Ось виходять вони на прогулянку - це для інвалідів подія космічного масштабу: її, яка роками нікуди не виходила, повезли на вулицю, зараз їй присвятять час, покатають навколо будинку, розкажуть щось ... Це неоціненне. Головне - встигнути скористатися цими безцінними можливостями допомоги людям похилого віку і власної душі.

Журнал "Православний вісник" №116 (2014 рік)

Фотозвіт. Історії святого храму

Якщо Ви хочете стати добровольцем і допомагати людям похилого віку, телефонуйте за тел .: 200-07-04 та приходьте на співбесіди. Також можна зробити пожертву на допомогу одиноким та престарілим. Для цього натисніть на кнопку "Пожертвувати"

пожертвувати

16 березня 2015 р.