лікарі прилетіли

... Згадалися чомусь чарівні вірші, які я прочитав в дитинстві:

«Я вислизнув від ескулапа
Худий, обголений, але живий.
Його болісна лапа
Чи не тяжіє наді мною ... »
(А. С. Пушкін)

Слово «ескулап» довго бентежило моє дитяче уяву. Якийсь негативний відтінок я вловив одразу. Дивні у мене асоціації з цим словом: ескалоп, скула, скальп, оскал, експансія і навіть «ексгумація» ... До речі, чому «обголений»? Значно пізніше я з'ясував, що автор цього чотиривірші, перебуваючи на посаді в Кишиневі, простояв всю ніч під зливою (і вікном) однієї місцевої красуні і грунтовно застудився ... І все ж, навіщо при застуді «голити голову»? Потім довелося розгадувати рядок «Лежу з Меркурієм в крові» ... Втім, нічого дивного: «є насолода в бою, у безодні похмурої на краю». І поет безстрашно визнається:

«Ми діви-троянди п'ємо подих,
Бути може, повне чуми ... »

(0)

Невже у Пушкіна була аневризма аорти? Чи не придумав він це, щоб відпустили за кордон - лікуватися у д-ра Майера, як про це доповідав поет графу Бенкендорфу. Але не пустили. Пушкін був невиїзним.
Хвороби і хвороби, втім, переслідували великого поета, як і все людство. Весь світ не тільки грає, але і лікується.

Здається, назавжди увійшли в нашу свідомість словосполучення «люди в білих халатах», «безкоштовна (радянська!) Медицина», «дільничний лікар», «лист призначень», «тимчасова непрацездатність», «уколи за місцем проживання», «медичний спирт» , «районна поліклініка», «виклик лікаря додому», «візит до лікаря» ... Нарешті, просто - «приватний візит», що якось тепліше, але трохи дорожче.

... В юності, в 1953-му, мене (і всіх нас) наздоганяють зловісні словосполучення «справа лікарів» і «вбивці в білих халатах» ... Час було досить страшне. Лікарі, євреї і космополіти якось об'єдналися в голові. Утворився смисловий ряд: Одеса, медицина, євреї, процентна норма, кращий друг радянських дітей, євреїв, калмиків, інгушів, музикантів, лікарів, математиків, шахістів, вчених, поетів і т.д. І в продовження цього ряду - медін, університет, Мечников, тут же - Давид Ойстрах, Буся Гольдштейн, Юхим Геллер, Михайло Ботвинник, Шолом-Алейхем, Іцик Пфефер, Перець Маркиш і невинно убієнних Міхоелс ...
Пізніше з'явилися вірші Маргарити Алигер:

«Я запитаю лікарів і
музикантів,
Трудівників малих і великих,
У нащадків Маккавеїв,
славних синів своїх батьків,
Може, їм відкрилася таємниця ця
Нашої перед вічністю
провини? .. »

У 9-му класі я набрів на вірші В. Маяковського:

(0)

"Ненька!
Ваш син чудово хворий!
Ненька!
У нього пожежа серця! »

Теж хороший діагноз: пожежа серця! Література і медицина стали об'єднуватися в голові. Д-р Чехов, нескінченне покашлювання Максима Горького, «Записки юного лікаря» Булгакова, просто «Записки лікаря» В. Вересаєва, крик Осипа Мандельштама - «читача, порадника, ЛІКАРЯ!», Майже формула Євгена Баратинського: «Болящий дух лікує песнопенье» . Не кажучи вже про клятву Гіппократа, древньому девізі «Лікарю, зцілися сам!» І зовсім сучасному гаслі «МОЗ попереджає ...». Нарешті, майже останній жарт: «лікарі прилетіли!».

З тих пір, як почалися мої дитячі хвороби - скарлатина, кір, дифтерія, люди в білих халатах міцно входять в моє життя.

Наш перший - загальний, віртуальний доктор, звичайно, лікар Айболить. Він лікував звіряток (і дітей), але в «жовтій, спекотної, Африці ...».

І в Одесі були свої легенди. Відомий дитячий д-р Левінзон - «винятковий педіатр і діагност», як про нього писали тоді. Пам'ятаю його перший приватний візит. Холодна повоєнна зима 1947 року. Я плаваю в спеку. Лікар з поліклініки «нічим не може допомогти». Бабуся заламує руки: Вейз світ, що буде? Мама відправляється за відомим їй адресою - і через півгодини привозить доктора Левінзона. Окуляри, каракулева шапка, легендарна шуба (про яку скажу трохи пізніше). Невисокий на зріст, чимось схожий на Ніцше (це я потім зрозумів). Швидко роздягається, обтрушує від снігу білі фетрові валянки, розтирає змерзлі руки: «Ну-с, молодий чоловік, коли хочемо бути здоровим? У четвер підійде? »« Так », - погоджуюся я, слабо і безвольно. «Дуже добре! Отже, в четвер », - простукуючи мені спину, вислуховує, крутить мене так і сяк (« дихайте, не дихайте »), потім вимовляє тихо, скоріше, для себе -« Нічого страшного, ніякого запалення ». Виписує мікстуру, неквапливо одягається. І отримує гонорар. Тут же, не соромлячись, розгортає грошову купюру, дивиться, говорить мамі чітко і виразно: «Я беру сто!» Мама вручає йому хрустку сотенну (була епоха девальвації), благоговійно проводжає і, повертаючись, каже: «Слава Б-гу, він тебе подивився! »До четверга я видужую.

Тепер про шубі. Розповідають, що в один з темних, зимових вечорів двоє невідомих підійшли до лікаря Левінзон і тихо, але виразно сказали:

- Роздягайтесь!

- Я вас не розумію...

- Що ні зрозумілого? Це пограбування.

- Ви з глузду з'їхали! У такий мороз? Я можу застудитися.

- Чи не простудитесь! Де ви живете?

(0)

Його відвезли до будинку на візнику, акуратно роздягли перед вхідними дверима, і в одній білизні доктор подзвонив у дзвінок ... Дружина дізналася його не відразу. Розповідають, що подібний випадок з ним повторився, але професор не розгубився і чітко сказав: «Ну, знаєте, це вже перебір ... Мене вже грабували. Минулого тижня. Ваші ж хлопці ». І розповів, як і коли це було. Його відпустили. (Підозрюю, що це чергова байка. Зате яка!)

Наступним лікарем, який «користувався» мене, був теж досить відомий доктор Нутіс (або Нутліс?). Здається, він працював в дитячій поліклініці на Болгарської. Потім, вийшовши на пенсію, зайнявся приватною практикою, досить відкрито. До сих пір пам'ятаю табличку, мало не з твердим знаком: «Доктор НУТІС'».
Він відразу мені сподобався. Високий і елегантний пан, в чудовому сірому пальті з шалевим коміром, картате кашне, теж в смушевій шапці ( «пиріжок»), породисте обличчя, ретельно поголений, руді вуса, золоте пенсне ... і завжди в хмарі одеколоном запаху. Він входив з морозу, вимовляв своє знамените «Нуте-с» (покажіть мову, скажіть «а-а», закрийте рот ...). Пальпував мене, пам'ятаю холодні, крижані пальці. Чітким каліграфічним почерком виписав рецепт (мене вразила авторучка із золотим пером «Рондо» і зеленим чорнилом): «Це замовити зараз же, це - можна до вечора». Церемонно розкланявся з мамою і з бабусею. Нічого не взяв за візит. Обіцяв заглянути ще. Від нього тхнуло паном, дев'ятнадцятим століттям ... Я часто його зустрічав потім, ми віталися, він тонко посміхався і прямував далі. Гарний був чоловік.

З цими лікарями закінчилася ціла епоха. Потім теж були чудові люди, але вже з іншого часу ...
Був абсолютно чарівний професор Енгельштейн. Пам'ятаю, як він літав, буквально мчав по палатах Єврейської лікарні під час обходу, в супроводі почту, лікарі та сестри ледь за ним встигали. На ходу, на бігу, на льоту записували його рекомендації, він встигав кожному сказати щось підбадьорливе, жартував з молодими жінками, вимушений зупинитися, пританцьовував на місці, щось при цьому говорив - і летів далі, тремтячи воскриліямі развевающегося халата .. . Лікував він блискуче, виховав цілу школу учнів і послідовників.

Пам'ятаю доктора Спектора. Хірурга. Теж з Єврейської лікарні. Абсолютно всім своїм пацієнтам, незалежно від віку, говорив «ти» ... Ніхто не ображався. Найдобріший, делікатний, мягчайшій, тепла людина (бабуся говорила про нього «Васі лейбар» - світла печінку), шатен з хвилястою шевелюрою. Він майже завжди посміхався (рідкісне властивість!) Його можна було викликати в будь-який (!) Час доби. Часто заходив до нас під час хвороби бабусі: «Ну, як твої справи? Ось бачиш, молодець! Я ж казав ... »- хоча розумів, що становище кепське.

Були й інші люди ... Відвідував нас якийсь час лікар з поліклініки, якого я, мабуть, не назву. Дуже сумний людина, повільно говорить, скорботно і з безнадійним виглядом виписує ліки. Так само повільно і сумно йшов, не залишаючи ніякої надії ... Його називали «могильником». Ми перестали його викликати.

Приходила у свій час в якості терапевта повна, галаслива дама. Входила, як би задихаючись від підйому по сходах, розкладала свої сумки, відразу просила чаю і говорила: «Ви знаєте, я так втомилася. На базарі сьогодні така дорога картопля, я взяла два кіло і одного курчати. Чи не дорого. Я бачу, у вас нові шпалери. Дуже милі. Де ви їх брали? По-моєму, в минулий раз у вас стеля була вище. Ні? Значить я помилилася. Зір просто ні до біса. Як ви себе почуваєте? Всім наслідки. Температури немає? Вже добре. Ви знаєте, сьогодні на «Привозі» таке було ... Ну ладно, про це - потім. Головне - здоров'я. І свіже повітря. Плюс, звичайно, харчування. У вас чудовий чай. Звичайно, з млинцями і абрикосовим варенням, як в минулий раз, було б набагато краще ... Ну, все, я у вас засиділася ... Я вам бажаю всього найкращого ... Клізму повторіть. Ви, нівроку, добре виглядаєте ... »Чудова в своєму роді жінка!

Два-три рази приходила до мами доцент Кранцфельд. Лікувала серцеві хвороби. Прекрасний діагност: її вердикт був остаточним. Далеко не молода, вишукано одягнена дама, в старомодному капелюшку, завжди на високих підборах. У більшості випадків з цигаркою (пахітоскою), іронічна, розумниця, з чудовим почуттям гумору, вона нагадувала мені, чомусь, поетесу початку століття, з салону якийсь Зінаїди Гіппіус або Мірри Лохвицької ...

Одного разу до нас з великими труднощами, ледве піднявшись на другий поверх, пришкутильгав лікар. Бабуся співчутливо запропонувала йому склянку води і просила вибачення «за виклик». Коли він пішов, вона геніально прокоментувала його візит: «Вен ер від яких, штарбт ер» ( «Якби у нього були сили, він би помер»).

Добре пам'ятаю невропатолога д-ра Гендінтуллера, з 7-ї поліклініки. Дами нашого кварталу (і, мабуть, всього району) шанували за задоволення лікуватися у нього: він був не тільки дуже хорошим лікарем, а й привабливим, цікавим чоловіком. Мене ж вражало, з якою маніакальною педантичністю наші лікарі йшли на роботу, особливо д-р Гендінтуллер - таке враження, що він ніколи не спізнювався. І ходив чомусь з неймовірно важким портфелем. Було таке враження, що він дивиться кудись дуже далеко, але знає абсолютно все про своїх хворих.

Прийшов я до нього не без побоювання. Строго, що не дивлячись на мене (щось писав), він запитав: «Розповідайте, я слухаю». Я відповів, що не можу так розповідати. «Нічого, я все зрозумію ...» Оглянув мене, здається, я поскаржився на неврастенію, головний біль. Уважно на мене подивився і сказав: «Настійно рекомендую одружуватися, молодий чоловік. І чим швидше, тим краще ».

Як багато, виявляється, лікарів в нашому житті! Були прекрасні, дивовижні люди. Хоча б назву їх: д-р Шейвехман, д-р Грібун (вухо, горло, ніс) - його всі обожнювали!

Д-р Шейніс, д-р Сулькін, д-р Шварц, відомий хірург професор Франкенберг, він стоїть на окрему розповідь. Прекрасний стоматолог д-р Зборівська (о, ці незабутні зустрічі зі стоматологами!). Д-р Жванецький, тоді вже старий, який працював до останнього, д-р Каушанський, д-р Нєєль-Луки, рентгенолог Камінський, який в 92 роки все ще консультував! Нарешті, легендарний д-р Цікліс, він вже не практикував, зате, як на службу, ходив в симфонічні концерти.

Не можу не згадати Марію Аронівна Вербу, ученицю проф. Енгельштейна, мабуть, саму здатну ученицю. Доктора нагострити, хірурга, молодого, енергійного, з артистичною зовнішністю, з незмінним валізкою, невтомно мерівшего швидкими кроками Молдаванку. Якось я ризикнув пожартувати: «Цікаво, чи добре він точила?» - «Не хвилюйся, думаю, що добре», - відповіла мама.

Хочеться розповісти ще про багатьох чудових людей. Професора Сергія Олександровича Гешелін ... Про талановитого рентгенолог Тетяні Ісаківна Матусіс, кандидата наук, дочки відомого венеролога, полковника медичної служби проф. Матусіса. Я знав її багато років.

Зрозуміло, всі ці люди заслуговують набагато більше грунтовного розповіді і цілком професійної (і високою) оцінки. Ні в якому разі не претендуючи на повноту, я розповів про тих, хто згадався ...

Джерело: Малюнки Юхима Ярошевського