Новини дня: Пекло Сталінграда: Погляд з німецького окопу

У день 75-річчя перемоги наших військ у Сталінградській битві «СП» завершує публікацію серії матеріалів її учасників, які воювали по обидва боки лінії фронту. попередні матеріали тут і тут.

Єфрейтор Франс Рейхбегер в складі 54-го єгерського полку брав участь в штурмі Мамаєва кургану і заводу «Червоний Жовтень». 30 січня 1943 року його частина капітулювала, і колишній солдат Вермахту виявився в радянському полоні. Пройшовши низкою фізичних мук і душевних випробувань, Франц повернувся на батьківщину через п'ять років після того, як її покинув. Нижче - його розповідь.

Замість портретів друзів - фотографії їх могил

23 березня 1942 року на нас в Вельсі повантажили в ешелон, який через тиждень прибув в місто Добропілля в Донбасі, де формувалася 100-я єгерська дивізія. Там за два тижні вивчили на зв'язківця.

Першим випробуванням стало наступ під Харковом. 17 травня 1942 року почалася наша атака, яку вогнем зустріла російська артилерія. Ледве стихли вибухи, я почув несамовитий крик: «Санітари, на допомогу!» Поруч лежав товариш, стікаючи кров'ю. Йому відірвало ногу. Страшне видовище буквально паралізувало - ледь не втратив свідомість від побаченого і розуміння, що смерть пройшла в двох кроках від мене.

Під кінець першого дня настання, коли я повинен був передати донесення про заняття полком станиці Громова Балка, раптом побачив свіжі могили з березовими хрестами. На кожному - дощечка з ім'ям. Тут лежали мої однолітки з 3-го батальйону, з якими я призивався в Австрії. Вони загинули під час раптової нічної атаки російських танків. Я сфотографував цей цвинтар на пам'ять про кожного.

На фото: кладовище по службі Франца Рейхбегера з 54-го єгерського полку (Фото: надано автором)

Потім, в серпні, довелося зробити знімок ще однієї могили, в якій поховали мого товариша, теж зв'язківця. Він їздив на мотоциклі «BMW-350», і в перший же день після повернення з відпустки його вбили. А через кілька днів на його ім'я з Австрії прийшла посилка з домашнім штруделем. Ми розділили цей штрудель на всіх. Але я так і не доторкнувся до нього, тому що душили сльози.

У ті дні мені здавалося, що цей епізод так і залишиться найсильнішим потрясінням. Я й гадки не мав, що попереду буде Сталінград, де доведеться випробувати куди більш жахливі фізичні страждання і душевні муки.

Хотілося залишитися людиною

Під Харковом нам несподівано доставили російського військовополоненого, про який говорили, що він, швидше за все, комісар - на ньому були дорогі хромові чоботи. Згідно з наказом про комісарів, полоненого слід знищити на місці. Але наш командир гауптман Вітте вирішив, що його спочатку потрібно допитати - він напевно багато знає. Оскільки у нас не було перекладача, мені доручили відконвоювати полоненого в штаб полку.

На фото: командир батальйону капітан Вітте дає вказівки зв'язківцеві (Фото: надано автором)

Я тоді трохи говорив по-польськи - у мене був друг поляк. Тому по дорозі став розмовляти з полоненим. Ми проходили повз будинок. Поруч стояли літні чоловік і жінка. Вони стали робити знаки руками. Комісар помахав їм у відповідь. Я у нього запитав: «Ти їх знаєш?». Він відповів: «Це мої батьки».

Тоді я запитав себе, як же тепер бути? Ось так просто, на очах батьків, зараз розстріляють людини тільки за те, що він в хромових чоботях? Мені хотілося залишитися людиною.

Коли ми прийшли до штабу, я побачив, що на галявині сидять приблизно 200 чоловік радянських військовополонених. Тоді я сказав конвойовані: «Сідай серед інших». У штабі полку доповів, що привів полоненого. Але про те, що це передбачуваний комісар, не став говорити. Можливо, тим самим я врятував радянському комісару життя. До речі, фотографія цих полонених дивом збереглася в моєму альбомі.

На фото: радянські солдати, захоплені в полон (Фото: надано автором)

«Висота мерців»

Наш 54-й єгерський полк прибув в Сталінград 25 вересня 1942 року. Ми підійшли до Мамаєву кургану з південного боку, і весь наступний день окопувалися - російські нам не заважали. А вранці 27-го нам наказали штурмувати висоту 102,0. У російських вона називається Мамаїв курган. На наших картах ця точка називалася «TotesHöhe» - «Мертва Висота».

За весь день ми дійшли тільки до середини височини. І лише до наступного вечора завдяки підтримці пікіруючих бомбардувальників Ju-87 ( «Штук») нам вдалося опанувати курганом.

Били по російських позиціях і шестиствольні міномети, які ми називали «сухопутна« Штука ». Це реактивні ракети калібром 158 мм. За їх снарядами тягнувся димний слід, а вплив здавалося жахливим. До тих пір, правда, поки ми не побачили, як у відповідь б'ють «сталінські органи» - росіяни називали їх «Катюшами». Але це станеться через місяць, коли нашу угруповання закриють в «котлі» ...

Мамаїв курган кілька разів переходив з рук в руки. Сталінград став для нас справжньою Голгофою. Ми там мріяли про одне: отримати «путівку в тил» - легке поранення, що давало підставу для відправки на Батьківщину. Такі думки були у кожного.

Під час штурму Мамаєва кургану наша 7-я рота йшла попереду всіх. Перед атакою нас було більше 80 чоловік. До вечора 28 вересня, коли вдалося опанувати заввишки, в живих залишилося дванадцять. Ми змогли підрахувати втрати лише під час вечері - після того, як кухар приволік в окопи термос із гарячою їжею.

На стінках термоса зяяла пара отворів від російських куль. Але дивним чином всередині залишилася недоторканою рисова каша, зварена на молоці - справжні ласощі для солдата, в роті якого за добу не було навіть сухаря! Коли відгвинтили кришку, повалив густий пар - термос виявився повним. З'ясувалося, що наш турботливий кухар встиг заліпити дірки хлібним м'якушем, поки ховався в воронках від обстрілу.

Він став розкладати кашу черпаком, вважаючи казанки, щоб вечері вистачило на всю роту. Після дванадцятого казанка настала пауза, хоча термос спорожнів навіть на чверть. Кухар запитав: «А де решта? Чому немає казанків? »

На фото: польова кухня батальйону. Навіть під час бойових дій обід завжди був строго за розпорядком (Фото: надано автором)

Ми пояснили, що за кашею більше ніхто не прийде. Кухар розгублено розглядав термос, який з таким старанням і відвагою тягнув на висоту 102,0. Намагався запитати щось ще, але потім обхопив голову руками і заплакав.

Потім настало тимчасове затишшя. І ми, і росіяни були на межі. Навіть обстріли припинилися. Між нашими окопами було метрів 250. Тому за позиціями противника можна було спостерігати і без бінокля. Деякі місця російський снайпер тримав під прицілом - там потрібно рухатися з обережністю, щоб не нарватися на кулю. Нам, зв'язківцям, доводилося часто переміщатися між підрозділами, і ми незабаром знайшли пару безпечних проходів, недоступних для вогню противника, якими користувалися в міру необхідності.

В один із днів російські жорстокої контратакою відкинули нас на 150 метрів. Ми дочекалися темряви, щоб забрати тіла своїх убитих з нічийної смуги. Оскільки позиції противника розташовувалися близько, росіяни могли нас почути. Як тільки з нічийної смуги лунали підозрілі звуки, на їхньому боці відразу включалися прожектора. Але в той раз російські по нам тільки світили, але не стріляли. Чи то у них скінчилися боєприпаси, то вони великодушно надавали нам можливість витягнути убитих з нейтральної смуги.

Читайте також

В мізки європейців наполегливо вбивають думка, що головні битви Другої світової були в Італії і Франції

«Квітковий горщик»

Я точно не пам'ятаю, коли ми передали свої позиції 27-му піхотному полку. Нас перевели в рідкісний лісок на захід від Сталінграда, який ми між собою називали «Blumen Töpfchen» - «Квітковий горщик». Ми, нарешті, помилися в лазні. Але майже відразу прибуло свіже поповнення. І нас перевели на північ, в район заводу «Червоний Жовтень», де вже йшли жорстокі бої.

Майже кожен день - нова атака російських позицій. Не було часу ні поголитися, ні помитися, ні переодягнутися. Російські відчайдушно билися за кожен камінь. Вони немов вросли в землю. А наші роти рідшали на очах.

Всіх зв'язківців, в тому числі і мене, командування вирішило відправити на передову. Ми між собою встановили графік, щоб воювати по черзі. Два дня на передовій - два дня відпочинку в тилу, в «Квітковому горщику». Там голилися, милися, грілися. Потім знову в бій.

На фото: зв'язківці 54-го єгерського полку (Фото: надано автором)

Все ж за старою звичкою мені іноді доручали доставляти на передову пакети з наказами. Це тривало доти, доки я не впав з ніг в прямому сенсі слова - моя права нога оніміла і перестала згинатися. Це трапилося 10 листопада 1942 року.

На наступний день з машиною, яка відвозила в тил порожні харчові бачки, поїхав до лікаря. На перев'язному пункті мене оглянув молодший лікар доктор Еллінгер. Він фактично врятував мене. По всьому тілу з'явився висип. Гомілки були вражені запаленнями, бульбашками. Подекуди шкіра проривалася, там відкривалися закривавлені рани. Лікар сказав, що потрібно терміново в госпіталь, поки не почався сепсис.

До шпиталю добиратися слід на поїзді. Щоб сісти в вагон, потрібно повернутися в район міста Калач, де була прокладена залізнична колія по німецькому стандарту. Я зрадів, що нарешті-то отримав довгоочікувану «путівку в тил». Став збиратися. Однак мій старший товариш, до думки якого я прислухався, сказав: «Франц, поступай, як знаєш, але я тобі не раджу їхати в лазарет. По-перше, скоро Різдво. Прийдуть посилки з подарунками та їжею. І ми будемо змушені з'їсти твою посилку без тебе. По-друге, після госпіталю ти напевно не повернешся до нас - тебе направлять в іншу частину ».

Я знову пішов до лікаря Еллінгеру і сказав, що нікуди не поїду і буду лікуватися в своєму полку. Доктор здивувався, але наполягати на своєму не став. Прописав мені абсолютний постільний режим прямо на передовій. Я зобов'язаний був лежати в ліжку і регулярно приймати ліки.

Мене поселили в вцілілому російською будинку, господинею якого була 73-річна бабуся. Разом з нею жила внучка, якій щойно виповнилося 9 років. Бабусю я називав «Mütterchen» - «матінка» по-російськи. А по відношенню до онуки поводився, як старший брат. Коли дівчинка бачила, що я встаю з ліжка і вдягаю штани, щоб вийти на вулицю в туалет, вона вибігала на двір, ліпила сніжки і обстрілювала мене ними. Вдома ми з нею часто влаштовували бої подушками. У ці хвилини у мене виникало відчуття, що ніякої війни немає і в помині.

Але так тривало зовсім недовго. Через тиждень навколо нашої армії російські зачинили знаменитий сталінградський «котел». Ми відразу відчули, як різко змінився раціон харчування. Стали видавати набагато менше хліба.

Наш підрозділ було ще в виграшному становищі, оскільки основною тягловою силою в нашому полку були не машини, а коні. Їх залишалося ще багато. Поступово коней єгеря пускали на м'ясо. Зрештою, з'їли всіх. Потім у нас скінчилися дрова, тому що їх немає на чому стало возити до окопів.

15 січня 1943 року наш писар, який вів журнал бойових дій, виявив, що піч навіть в штабі нічим топити. Він прийшов в хату, в якій я лікувався, підняв мене з ліжка і дав доручення терміново роздобути коня з саньми і відправлятися за дровами. Їх, правда, було потрібно ще десь нарубати.

Я сказав, що хворий і не можу виконати це розпорядження. Оскільки писар був фельдфебелем, а я - всього лише єфрейтором, він вирішив покарати мене своєю владою. Наказав відправитися в штрафну роту на передову. Пауль, мій друг, порадив піти до фельдфебеля і вибачитися. Але я сказав, що краще буду штрафником, ніж денщиком фельдфебеля, який наклав від страху повні штани. Зібрав речі, попрощався з бабусею і її онукою, і знову вирушив на «Червоний Жовтень».

Останній обід від Вермахту

26 січня розігралася сильна заметіль. У цей день російські кинули на нас танки. Пурга була така, що в двох кроках нічого не видно. Ми зарилися в замети. Російські танкісти не помітили нас і танки пройшли повз. Але під час цієї атаки ми втратили польову кухню і залишилися без гарячої їжі.

Через два дні вночі ми почули гул. Це були наші Ju-52 - транспортні літаки Люфтваффе. У темряві, та ще й під час сильного снігопаду, ми нічого не бачили. Але неподалік пролунав глухий удар об землю. На снігу з'явилося чорна пляма: це був контейнер з консервами. Я підібрав сім напівкілограмових банок тушонки і сховав їх у руїнах.

Це було незадовго до кінця бою. Рот, батальйонів у нас більше не існувало - тільки розрізнені групки страшно втомлених, обморожених і голодних солдатів. Противник відтискував нас в сторону вокзалу. Прийшов наказ зайняти оборону в руїнах якогось будинку. У звичайному бою у підрозділи є сусіди зліва і справа, з якими воно взаємодіє. Але у нас ні зліва, ні справа вже нікого не було.

Приблизно об 11 годині ранку 30 січня ми помітили, що російські готуються до наступу. Завили «сталінські оргàни». Справа я побачив німецьких солдатів - 2-3 сотні, а може бути і більше. На великий палиці вони підняли білий прапор і рухалися в бік росіян. Але я з ними не пішов. У мене ще залишалося п'ять або шість банок тушонки. І я вирішив: поки все не з'їм - здаватися не буду.

Мій колега Хінтермюллер з Лінца теж вирішив не здаватися. Я дуже добре знав усі складки місцевості навколо і пам'ятав, що в 100 метрах є невелика канавка. Побігли туди. Я біг зигзагами, втратив рукавицю, але навіть не зупинився, щоб підняти її. Знав: зупинишся - вб'ють. Нарешті, впав в канавку. Хінтермюллер звалився поряд. Я йому сказав, що, здається, для нас війна закінчилася.

Відпочивши, ми стали пробиратися в сторону вокзалу. По дорозі у великій балці виявили укриття, яке було кимось облаштовано. Там був осередок і дрова. Незабаром з'явився і господар - фельдфебель моторизованого полку, воював в центрі Сталінграда. Він сказав: я тут один, можете залишатися зі мною.

Тоді ми влаштували собі останній бенкет. Розпалили вогнище, підігріли тушонку, поїли. У мене було кілька зерен кави. Я їх розмолов за допомогою сокири. Випили ще і кави, і умиротворені заснули. А рано вранці я відкрив завісу, який закривав вхід в нашу «печеру». Зо два десятки російських танків стояли в лічених метрах від нас.

У мене був автомат, але я викинув його - мені більше не потрібна зброя. За нам ніхто не стріляв, російські танки просто стояли. Була абсолютна тиша. Фельдфебель сказав, що повинен йти в свою частину. На очах у радянських танкістів він піднявся наверх. Ніхто з нього не стріляв. Це було дивно: на нас взагалі ніхто навіть не звертав уваги.

Приблизно об 11 годині фельдфебель повернувся і сказав, що зараз в його частині роздаватимуть останній обід. Він взяв три казанки і знову пішов. Неподалік стояла вантажівка, за ним - німецька польова кухня. Кухар був готовий роздавати їжу. Все це відбувалося на відстані 20 метрів від російських танків.

Я бачив, що біля кухні зібралося багато німецьких солдатів і зрозумів, що якщо буду зволікати, нам нічого не дістанеться. Теж відправився туди ж. Наповнив казанки і благополучно повернувся до Хінтермюллеру. Так ми отримали останній обід від Вермахту.

Потім повернувся фельдфебель з моторизованого полку і заявив, що він шофер джипа командира роти. І йому потрібна порада: як швидше знищити автомобіль? Розбити мотор молотком, або підірвати гранатою? Я сказав: «Не роби нічого. Ми просто сядемо в твій джип і поїдемо в полон ».

Так що ми не пішли в полон, а поїхали. Через яр наші сапери ще восени перекинули міст з масивних колод. Дуже обережно проїхали по ньому, щоб не зачепити інших німецьких солдатів, які в тому ж напрямку йшли пішки. Чи не було потрібно навіть білого прапора - всім було і так ясно, що війна для нас закінчилася.

На фото: полонені в Сталінграді (Фото: надано автором)

На іншому краю яру нас вже чекали червоноармійці. Молодий російський офіцер просто сказав нам: «Стій!». Він був високого зросту і заліз в джип, просто перемахнувши через борт. Поїхав з нами, наказавши нашому шоферу: «Давай швидше».

Коли ми досягли розвилки дороги, російський офіцер наказав: «Вилазьте, вам тепер в інший бік». І поїхав з нашим шофером далі. А ми опинилися в голові колони полонених.

З пекла - в рай

Оскільки ми здалися в полон мало не найостаннішими, всі табори навколо Бекетовка були вже заповнені вщерть. Нас відправили далі в російський тил. Шість днів і ночей провели під відкритим небом. Днем колона йшла, а ввечері зупинялася на ніч. Спали прямо на дорозі, поклавши під голови рюкзаки і сховавшись ковдрами.

У багатьох книгах написано, що в ті дні під Сталінградом температура повітря досягала мінус 40 градусів. Це неправда: було максимум мінус 25. Але і цього вистачало, щоб замерзнути. Багато з тих, хто йшов зі мною поруч, не дісталися навіть до свого першого табору. Вони загинули від холоду і голоду. До такої величезної кількості полонених російські виявилися не готові. За шість днів маршу нас погодували тільки один раз. Далі парочку сухарів.

Читайте також

Пекло Сталінграда: Очима санінструктора

Витримати таке могли тільки російські жінки

Мій друг Хінтермюллер, як и я, страждав від віснаження. Якось він сказав на одному з нічлігів: «Завтра я не встану. Не можу більше". Я відповів: «Вранці підемо далі! Якщо ти впадеш на дорозі, тебе пристрелять ».

У мене завжди була велика желанье жити. По дорозі збирав все, що могло горіти. Знайшов шматок шнура, обв'язав ним тріски і тягнув їх з собою. Увечері, коли була зупинка на нічліг, розпалював вогнище і підігрівав в казанку воду, розтоплюючи сніг.

Одного разу вночі Хінтермюллер відійшов від дороги, щоб справити нужду, і не повернувся. Більше на марші я його не бачив. Але продовжував боротися за життя. Підбирав ковдри померлих. Скоро у мене їх виявилося три. Одного разу на привалі викопав снігову нору, поклав під себе одну ковдру, двома сховався зверху. І проспав до полудня наступного дня. Мій сон ніхто не потривожив.

Коли прокинувся - зрозумів, що під ковдрами не один. Поруч - хорватський солдат. Більше нікого навколо, наша колона пішла. Відразу з'явився страх: якщо мене виявлять російські солдати, то порахують втік і тут же уб'ють.

На щастя на дорозі показалася нова невелика група полонених співвітчизників. Ми з хорватом приєдналися до них.

У таборі люди гинули, як мухи - висипний тиф. Потім я чув твердження, що навіть оточена армія Паулюса багато в чому загинула саме від тифу. Зупинити епідемію в Сталінградському «казані» було неможливо - вона почалася ще до капітуляції.

Але мені знову пощастило. У таборі було відведено окремий будинок для полонених німецьких офіцерів. Для них радянська влада організувала навіть окрему баню, куди звичайні солдати не допускалися. Але я зміг іноді пробиратися в передбанник, прати свою білизну. На розтопленому снігу з сухарів варив юшку.

Через тиждень несподівано відчинилися двері, і увійшов той самий Хінтермюллер, мій друг з Лінца, який пропав на дорозі. Виявилося, в той день він просто втратив свідомість. Поки був без свідомості, інші полонені зняли з нього чоботи. Коли прийшов до тями, щоб йти далі довелося зробити обмотки зі шматків ковдри. Ноги його були чорними від відмороження. Незабаром Хінтермюллер помер.

Потім нас перевели під Власюк, в 560 кілометрах від Сталінграда. У нас у всіх була дистрофія. Тому один за іншим виявлялися в госпіталі. Там з'являлася можливість помитися, отримували новий одяг. Лягали на металеві ліжка, заправлені білим постільною білизною. В такий момент були впевнені, що опинилися на небесах. Це був земний рай.

На фото: Франц Рейхбегер (Фото: надано автором)

Оскільки у мене, наприклад, була дистрофія третього ступеня, я мав право навіть на білий хліб. Це, звичайно ж, пішло на користь. У полоні я вижив, пробувши в ньому чотири роки і вісім місяців.