Пам'ять і біль «однополчан»

1. кузня героїв
2. Курс - на фундаментальну підготовку
3. Головне - служіння Вітчизні

Борис Парафейніков: «Пограбування училища -
злочин перед народом! »

25 жовтня в Києві відбудеться урочисте відкриття меморіалу, який увічнить пам'ять двічі Героя Радянського Союзу генерала армії Івана Черняховського та інших 52 Героїв Радянського Союзу, які закінчили Київське вище зенітне ракетне інженерне училище (КВЗРИУ) ім. Кірова.

Ця подія - заслуга випускників навчального закладу та особисто голови Асоціації «Однополчани», начальника училища (1979-1991 рр.) Генерал-лейтенанта у відставці Бориса ПАРАФЕЙНІКОВА.

Про історію вузу та його варварському знищенні Борис Дмитрович розповів тижневику «2000».

- Чи правда, що історія училища бере свій початок ще з дореволюційних часів?

- У 1914 р імператором Миколою II було «височайше затверджено» Положення Військової Ради «Про заснування в гір. Києві 4-го артилерійського училища ». З цього моменту і почався його славний шлях. За радянських часів відлік вели з 1919 р, коли 16 березня на базі Миколаївського артилерійського училища відкрилися курси з підготовки командирів для «української радянської Червоної армії». Працювали ідеологічні принципи, згідно з якими прийнято було забувати, що було раніше. Хоча і до радянських часів люди робили свою справу і теж захищали Вітчизну. На жаль, ідеологія виявилася сильнішою історичної правди.

Зараз ми цю правду відновлюємо. Останній раз книга про історію училища видавалася в 1989 р Кего 90-річного ювілею в 2009 р наша асоціація випустила фотоальбом «Київське зенітне ракетне. Слава минулого століття ». Тепер збираємо однойменну книгу про 100летней історії Київського училища артилеристів, зенітників і ракетників. Підготовку до друку плануємо закінчити в грудні 2012 р

У книзі буде багато нових відомостей, глави про Миколаївський артилерійському училищі, бурхливому довоєнному двадцятиріччя, цінні архівні матеріали, знайдені нами в Москві і Києві.

Якщо розбити історію навчального закладу на етапи, то перший, юнкерский, закінчується в січні 1918 р. Тоді, перед самим захопленням Києва військами більшовиків, всім юнкерам було наказано залишити стіни училища і покинути Київ. Попросту кажучи, сувора і струнка система підготовки артилеристів була зруйнована. Революція адже багато зруйнувала, якщо не сказати все.

У 1919 році тут відкрили курси для командирів Червоної армії, які з часом перетворили в артшколи. У 1937 р на її базі створили артилерійське училище. Спочатку воно носило ім'я царського генерала Лебедєва, видного воєначальника Червоної армії, а в 1941 р стало носити ім'я С. М. Кірова. З ним і увійшло в історію Великої Вітчизняної війни і наступних років.

кузня героїв

Навчальний заклад став базовим для створення інших артилерійських училищ СРСР, зокрема Тбіліського і Сумського. Його випускники брали участь у всіх війнах і збройних конфліктах, починаючи з громадянської війни. У передвоєнні роки його закінчили багато знаменитих в подальшому воєначальники Червоної і Радянської армії. У 1928р. випускником училища став Іван Данилович Черняховський. До речі, першу Зірку Героя він отримав за форсування Дніпра. З видних артилеристів училище також закінчили генерал-полковники Орел, Барсуков і інші герої, чиї подвиги золотими літерами вписані в історію СРСР.

До 1958 року тут готували суто артилеристів. Потім почалася нова віха, пов'язана з тим, що армії знадобилися інженери. Училище реорганізували в Київське вище артилерійське інженерне. У тому ж році в Радянській армії був створений новий рід військ - протиповітряної оборони Сухопутних військ (ППО СВ). Підготовка фахівців інженерних спеціальностей для них стала головним завданням навчального закладу.

У 1962 р на його базу з Ленінградської артилерійської академії переведений командний факультет протиповітряної оборони. У його складі прибув вчитися сюди і я, тоді у званні старшого лейтенанта.

Пізніше на базі командного факультету був створений спочатку факультет академії протиповітряної оборони ім. Дзержинського (філія), що згодом став Військовою академією військ ППО СВ.Здесь ж з науково-дослідного відділу училища був утворений 39-й науково-дослідний інститут бойового застосування військ ППО СВ.

Вуз почав активно готувати фахівців для іноземних армій. Навчання проходили національні групи курсантів і слухачів з країн Варшавського договору, Близького Сходу і на останньому етапі існування училища навіть зі збройних сил Перу. Всього своїх артилеристів і зенітників-ракетників у нас навчали 29 країн.

У 1974 р вуз перейменували в Київське вище зенітне ракетне інженерне училище. Стара назва «артилерійське», що служило прикриттям для створення нового роду військ, скасували.

Навчальний заклад став базовим для військ ППО СВ, саме в Києві готували найбільш кваліфікованих фахівців широкого профілю. На останньому етапі своєї роботи, в 1990р., Училище почало готувати принципово нових фахівців - інженерів-дослідників з 6-річним терміном навчання.

- Довчитися вони так і не змогли?

- У 1991 р ви знаєте, що сталося, усе розвалилося. Частина курсантів перевели для підготовки кадрів в Харків, інша частина пішла в київські інститути, техніку демонтували, більшість викладачів звільнили. У 1994 р наше училище повністю припинило своє існування.

Однією з офіційних причин знищення цього унікального військового вузу була ідея, що оскільки ми прагнемо в НАТО, то повинні відповідати їх стандартам і відповідно нам треба вивести за межі великих міст військові частини.

Треба визнати, що військовими училищами Київ був перенасичений. Але можна було раціональніше розпорядитися їх базою. Замість того щоб знищити, передали б все Київському політехнічному інституту. При ньому і продовжували б підготовку фахівців. Ми пропонували такий варіант, але розумної голови в верхах тоді не знайшлося.

Щоб зрозуміти, чому так сталося, досить згадати прізвища тих, хто тоді керував в Україні Збройними силами та військовою освітою. Це - Мулява, Морозов, Прокоф'єв, Кравчук, інші ... Сьогодні ми пожинаємо плоди їх керівництва - зруйнований наш вуз, злагоджена система військової освіти.

- Знаю, що вам непросто говорити про цей час, але все ж, як відбувалося розформування училища і яка доля його курсантів?

- Я переживав цей час з усіма, хоча на той момент зі Збройних сил звільнився. Разом з курсантами їздив до Верховної Ради, коли вони вийшли протестувати проти знищення рідного училища.

Курс - на фундаментальну підготовку

Його база була найпотужнішою. Під виглядом демонтажу і перевезення до Харкова від нього каменя на камені не залишили. Все, що туди перевезли, там і звалилося. Матеріальна база, яку вивезли в харківський навчальний центр, або пропала, або назавжди вийшла з ладу. А адже в училищі були новітні комплекси: С-300, «Бук», «Оса», «Тунгуска», змонтовані їх класні варіанти. У спецкорпусі 300-й комплекс був розгорнутий разом з 9 машинами ремонтно-технічного забезпечення. Все відкрите, доступне і працює. Курсанти 4-го курсу щорічно виїжджали на державний полігон «Емба», де самостійно проводили пуски бойових ракет. Крім того, ми домоглися стажування наших хлопців в Групі радянських військ у Німеччині - там, де військові частини несли реальне бойове чергування.

У 1980 році ми взяли курс на фундаментальну підготовку. Цьому присвячувалася моя перша стаття на посаді начальника училища, опублікована в журналі «Військовий вісник». Вона так і називалася: «Наш курс - фундаментальна підготовка». У жодному іншому училищі не читався предмет «Основи побудови техніки». Ця суто теоретична дисципліна давала знання про основи створення будь-якого комплексу. Більшість конструкторів, що працюють головним чином в Росії, наші випускники.

Свого часу ми створили класи ремонтної практики. Завдяки цьому відпала необхідність у стажуванні курсантів на ремонтних підприємствах, все було на території навчального закладу.

З наукової роботи училище було найкращим в Радянській армії. Книги в бібліотеці зберігалися ще з царських часів. Зі знищенням училища їх по-варварськи розтягнули. Частина книг, які знайшли на смітнику, я роздав в бібліотеки. Про долю більшості зберігалися там дисертацій досі нічого не відомо.

У Віті-Поштовій силами училища був побудований і обладнаний багатющий навчальний центр. Зараз це центр підготовки Академії внутрішніх справ. На його території були розгорнуті в польових умовах спочатку на 30 га, потім на 100 га все без винятку комплекси військ ППО СВ.

Про якість підготовки курсантів можна судити по їх подальшим досягненням. Серед випускників багато військових аташе, керівників спецслужб, наприклад колишній глава СБУ Ігор Смешко, начальник Головного управління розвідки Олександр Галака, чинний глава апарату прем'єр-міністра Олександра Кушніренка і ін.

Тобто тих знань, які давалися в училище, було досить, щоб освоїти будь-яку іншу спеціальність, неважливо - військову або цивільну. Нагадаю також, що з його стін вийшли 52 Героя Радянського Союзу.

Багато з нині живих випускників збираються на щорічні зустрічі, які організовує Асоціація «Однополчани». У минулому році на святкування 50 років спецфакультету з'їхалися колишні курсанти і слухачі з десятків країн. Наші випускники очолювали оборонні відомства Угорщини, Латвії та Естонії. Багато і сьогодні займають високі посади. До речі, нинішній посол Болгарії в Україні Красимир Мінчев - теж наш випускник.

Знищення і розграбування училища я вважаю злочином перед державою і народом. Адже на його базі можна було продовжувати готувати кадри для інших країн. Таке навчання в радянські часи обходилося недешево.

Розповім про один цікавий факт. Після розформування училища і створення на його базі військового гуманітарного інституту командування нового вузу ще два роки отримувало гроші від Лівії в якості оплати за підготовку фахівців. Це була єдина країна, яка розрахувалася сповна. Її керівництво не турбувало те, що вже не було ні училища, ні країни.

- Ви згадали про наслідки невмілого керівництва Збройними силами на етапі здобуття Україною незалежності.

- Я вважаю, що на сьогоднішній день в країні практично відсутні боєздатні війська, які змогли б захистити її незалежність. До того ж престиж військової служби настільки впав, що молодь і чути про неї не хоче.

- Тобто ні про які реальні можливості зенітно-ракетної складової Сухопутних військ української армії не йдеться?

- Та ну що ви! Минуло 20 років, хто, думаєте, готував фахівців? Ніхто, бо нікому. Де брати запчастини? Хоч якісь зразки нового озброєння отримані? Ні звичайно.

- Куди ж поділи те, що було, продали?

- Зрозуміло. До Грузії продали комплекс «Бук-М», ну хто міг таке зробити ?! А «Голки» і «Стріли» де «працюють»? Напевно на Кавказі. В Україні залишилося небагато комплексів С-300, але важко судити, в якому вони стані. Як не крути, а ЗІПов немає, системи підготовки і відповідно інженерів немає. Раніше викладачі приходили з військ і знали на практиці, чому вчити. Зараз це робити нікому. У Харкові намагаються щось робити, але це не можна порівняти з рівнем підготовки, який був раніше. Система підготовки, якщо вона відірвана від військ, - справа марна.

Головне - служіння Вітчизні

- Є надія на зміни на краще?

- Не знаю. Можливо, якщо буде поворот. Перш за все потрібно зберегти армію. Безумовно, багато що залежить і від державної політики. Поки деструктивні процеси зупинені. Немає більше крайнощів на кшталт «помаранчевих». Але немає і відчуття, що небезпека минула.

Наприклад, немає належної відсічі з боку державних структур бандерівщині, не дається принципова оцінка. Так, вони теж воювали, але давайте розберемося, за що і проти кого? Як можна говорити про те, щоб зрівняти їх «заслуги» з заслугами ветеранів війни? Цього робити не можна.

Зараз ведуться розмови про створення контрактної армії. Скажіть, яку війну виграли найманці? Здобували хіба тільки одномоментні перемоги, не більше того. По-справжньому країну здатний захистити тільки озброєний народ.

- Борис Дмитрович, ви 12 років керували училищем, яке було базовим з підготовки фахівців для цілого ряду військ і підпорядковувалося безпосередньо Москві. Яким був ваш шлях до цієї посади?

- На момент призначення в 1979р. я був заступником командувача військами ППО Київського військового округу. За поданням Військової ради округу і командування військ ППО призначений начальником училища.

- Ким затверджувалися подібні призначення?

- ЦК партії. Мене викликали в ЦК КПРС, розмовляли і після цього повідомили, що підтримають мою кандидатуру.

- Як складалося ваше життя і кар'єра до цього?

- Я народився в 1934 р в Маріуполі Донецької області. Війна пройшла катком по моєму дитинству - 2 роки провів в окупації, бачив всі жахи своїми очима. У 1952 році вступив до військового училища в Дніпропетровську. Тоді воно було радіотехнічним, потім стало артилерійським. Після закінчення в 1955 р служив на посадах командира взводу, командира батареї, потім вступив до академії, яку закінчив в 1964 р Після цього був командиром дивізіону, полку, бригади, начальником ППО дивізії, заступником командувача.

Загалом, пройшов всі можливі посади у військах ПВО.От лейтенанта, випускника училища, дійшов до звання генерал-лейтенанта.

- У вас велика родина?

- Дві дочки, троє онуків, один правнук. Життя продовжується.

- Онуки пішли вашими стопами?

- Ні, якраз тоді стався злам армії, і хлопців віддавати нікуди було. Але пішли вони у мене в близьку до армії структуру - правоохоронні органи. Обидва закінчили академію МВС і зараз працюють в Києві. Так що і служба триває.

- На що сьогодні спрямована діяльність організації, яку ви очолюєте?

- Зберегти головне.

- А що головне?

- Служіння Вітчизні. Чесність, порядність, відповідальність за долю Батьківщини.

ФОТО АВТОРА

Шановні читачі, PDF-версію статті можна скачати тут ...