Що стосується Дженніфер Псакі

Олег КАШИН, «Кашин»

Нав'язуваний російською пропагандою культ Дженніфер Псакі нез'ясовний.

Ні, західні політики завжди ставали в Росії фольклорними героями. Про Гамбетта, Бісмарку, Дізраелі міркували герої Достоєвського, Лєскова і Чехова ( «Гамбетта помер! - говорив він, обертаючись і махаючи руками. - Це Бісмарку на руку. Гамбетта адже був собі на умі! Він воював би з німцем і взяв би контрибуцію, Іван Матвеич! »), весь радянський маскульт двадцятих пересипаний іменами Керзона, Ллойд-Джорджа, Чемберлена, Бріана, Пуанкаре, Вільсона (« Шматки закусок, вина і піна. Їж весело! закушувати завзято! Поки Бріан НЕ зжере Чемберлена, а Чемберлен зжере Бріана »). Про Гітлера взагалі можна нічого не пояснювати, потім були Трумен і Черчілль ( «А дивлюся ось на Уінстошку - теж чоловік немолодий, - сигару із зубів не випускає. Ти пробував сигару-то, Вася? Ото ж бо, що немає. І не пробуй , все нутро виверне. а він, пройдисвіт Брудастий, смокче так смокче чортову отруту, і нічого йому, Брудастому, не робиться »), а далі вже всіх підряд західних лідерів поіменно знали навіть діти - боялися Ейзенхауера і Аденауера, поважали Де Голля, сумували по Кеннеді і так далі ( «так, я перейнявся - в квартиру зайду, глядь - вдома Ніксон і Жорж за пиду! ») аж до Клінтона (« Моніка, Моніка, пограємо в слоника »), Буша-молодшого і Обами. Президенти, прем'єр-міністри, монархи - ними в Росії завжди цікавилися. Але щоб зіркою став іноземний прес-секретар - до Дженніфер Псакі такого не було.

«Мені здається, що у нас скоро одиницею виміру тупості стане Дженніфер Псакі. 0,8 Дженніфер Псакі, якщо людина трохи розумніші. 1 Дженніфер Псакі, якщо зовсім без голови », - міркує коментатор урядової «Російської газети». знущальні коментарі присвячує Дженніфер Псакі російський представник при ООН Чуркін. Радикально прокремлівський журнал «Однако» називає Дженніфер Псакі «архетипической дурепою». Та ж «Російська газета» сміється навіть над сукнями і бусами Дженніфер Псакі. Знаменитий Дмитро Кисельов пропонує новий зовнішньополітичний термін - «псакінг». Такого накалу немає, коли мова заходить про Обаму, Меркель, Олланд, Кемероні або Порошенко. Тільки Дженніфер Псакі викликає у офіційної Москви таку карколомну лють, невміло замасковану під іронію. Останній випадок, коли лояльні державі російські ЗМІ пішли на пряму підробку і приписали Дженніфер Псакі чергові смішні слова, яких вона не вимовляла, можна вважати самим переконливим свідченням ведеться проти Дженніфер Псакі пропагандистської кампанії. Так, це смішно - всього лише прес-секретар, а в ієрархії ворогів Росії вона чомусь на першому місці. Чи не в намисті ж справа, правда?

Такі невмотивовані кампанії ненависті влаштовуються тільки в одному випадку - якщо в об'єкта кампанії завівся якийсь впливовий недоброзичливець, людина, що зазнає до об'єкта глибокі і сильні особисті почуття і при цьому володіє достатніми ресурсами, щоб перетворити приватне в суспільне. Очевидно, мова йде про когось з топ-менеджерів російської пропаганди. Але хто з них і чому може живити до Дженніфер Псакі таку сильну особисту неприязнь?

Можливо, розгадку варто шукати в особистості самої Дженніфер Псакі. Їй тридцять п'ять років, тобто вона належить до того ж поколінню, що і діти Путіна або Обами. Дивилася в дитинстві «Зоряні війни» і «Качині історії», грала в Барбі, слухала Майкла Джексона. Дженніфер Псакі - американка в першому поколінні, її батька звали Дімітріс Псакіс, а Джеймсом Дженніфер Псакі він став вже в дорослі роки, коли переїхав до Америки з Греції. Греки - один з найбідніших європейських християнських народів, більшу частину своєї історії прострадавшій від турецького панування, і в новітній час бути греком в Греції - не дуже круто. Якби не еміграція батька, якби Дженніфер Псакі народилася в Греції - як би склалася її доля? Була б гідом у Акрополя, або офіціанткою в грецькому ресторані, або просто дружиною і матір'ю у величезній і бідній грецькій родині, нічого цікавого. Але доля склалася по-американськи, по-голлівудськи. Дівчинка з грецької сім'ї у вільний від університету і плавання на спині час ходила волонтерствовать на збори Демократичної партії, попрацювала на одній виборчій кампанії, потім ще на одній, потім - на кампанії сенатора Керрі (2004 рік, він тоді програв Бушу, але дівчинку запам'ятав) і без чудес і кар'єрних ривків, крок за кроком зустріла 2008 рік прес-секретарем кандидата в президенти від демократів Барака Обами. Коли держсекретарем став її колишній шеф Керрі, він покликав її працювати до себе, останній рік вона - офіційний представник Держдепу. Блискуча кар'єра, американська мрія. Хто може ненавидіти людину, яка стала втіленням цієї мрії?

Очевидно, нам варто шукати когось дуже схожого на Дженніфер Псакі. Людину, схожого на неї в усьому і відрізняється тільки одним - його американська мрія не збулася, залишивши травму на все життя. Давайте шукати. Потрібно знайти тридцятип'ятирічна грекиню (обов'язково жінку - жіноча ненависть ні з чим не можна порівняти; псакіфобія російської пропаганди - це саме жіноче, надривний, як пісні Ваєнги), що займає в російській медійної ієрархії приблизно те ж місце, що Дженніфер Псакі в Америці. На цю роль ідеально підійшов би Дмитро Пєсков, якби він не був російським чоловіком під п'ятдесят, чи Дмитро Кисельов - якби він був гречанкой. Але хто ж тоді? Здається, греків у нас немає, і потрібно шукати когось іншого. Кого?

Маленький бідний християнський народ, який століттями страждав від турецького панування - під це визначення підходять не тільки греки. Якщо Греція - одна з найбідніших країн Західної Європи, то її аналог на пострадянському просторі - очевидно, Вірменія. Предки людини, якого ми шукаємо, повинні були бігти з Вірменії до Росії, і коло пошуку, як неважко помітити, звужується. Головним ворогом Дженніфер Псакі, організатором кампанії проти неї може бути жінка плюс-мінус тридцяти п'яти років, нащадок біженців з Вірменії і важливий начальник в російській пропагандистській системі. Стривайте, адже є в Росії така людина!

Маргарита Симоньян, 34 роки, уродженка Краснодара, генеральний директор телеканалу Russia Today і головний редактор агентства «Росія сьогодні», колишнє РІА. Міністерська посада і відповідний людський тип. Російська анти-Дженніфер Псакі. Людина, у якого явно колись була своя власна американська мрія, ще в дев'яності вона вчилася в Америці, але від тієї навчання залишилося тільки похмуре спогад , Як її забрали в поліцію за «незаконне ходіння босоніж» по американській вулиці. Подальша кар'єра Маргарити Сімоньян - це втілений антиамериканізм (власне, чи є ще якась, крім антиамериканізму, ідея у створеного нею телеканалу?). Вона воює з Америкою, воює, а потім раптом в Америці з'являється дуже схожа на неї жінка в намисті, яка бубонить на брифінгах свої зведення, і на обличчі в неї написано, до якої міри їй на все начхати, тому що її мрія вже збулася, вона вже прес-секретар Держдепу і їй ні з ким воювати не треба. Ну і як її після цього не зненавидіти?

І ось начальниця її ненавидить - просто ненавидить, по-людськи, - і слух про цю слабкість розповзається по всіх поверхах пропагандистського відомства. Співробітники відомства знають - назвеш Дженніфер Псакі дурепою, тебе помітять і похвалять. І вони називають її дурепою, сміються над її словами і її намистом, а самий відчайдушний сідає і придумує безглуздість про «ростовські гори». Ну і що, що неправда - головне, щоб начальству подобалося.

Культ Дженніфер Псакі в російській пропаганді нез'ясовний, але якщо все-таки шукати пояснення, воно буде приблизно таким - щось дуже особисте, щось дуже внутрішньовидової.