Том I «Історії культури»: робота з всесвітньої історії культури.

Н екоторие книги і навіть наукові праці бувають віддані забуттю, і не згадують про них нащадки. А буває і навпаки - з небуття з'являється на світ праця не те що забутий, але взагалі залишився невідомим ...

Нещодавно російських істориків потрясла дивовижна знахідка - об'ємна робота з всесвітньої історії культури. Вона готувалася до друку в травні 1941 року, але почалася Велика Вітчизняна війна, яка внесла свої корективи ...

Том I «Історії культури» охоплює період від первісного ладу до Нового часу. Над ним працювали 17 вчених - перше покоління радянських істориків, вирощене викладачами старої, ще дореволюційної школи. Багато з авторів передчасно пішли з життя: одні загинули на фронті, інших забрала блокада Ленінграда, треті були репресовані. Тому наступні два томи так і не були написані. Та й країні, що пережила страшну війну, було не до того ...

Книга була виявлена випадково. Один з примірників зберегла лаборантка кафедри історії Стародавнього світу МГУ Тамара Михайлівна Шепунова, яка написала для першого тому статтю про егейської культури. Тамарі Михайлівні належав екземпляр під номером 133 (всього їх було 200) з поміткою «на правах рукопису». Вона дивом зберегла його і нікому не розповідала про своє скарб. Після її смерті доктор історичних наук, професор кафедри історії Південної Азії МГУ Олексій Олексійович Вигасин виявив книгу, розбираючи особисту бібліотеку Тамари Михайлівни. І не повірив своїм очам. Ні він, ні його пітерські колеги навіть не чули, що подібне видання коли-небудь готувалося до публікації.

«Історія культури» повинна була вийти в трьох томах. Навесні 1941 року до друку підготували перший том: 840 сторінок і 17 вклеєних ілюстрацій на крейдованому папері, вісім з них - кольорові. Друкувати його повинні були в друкарні «Червоний пролетар», що отримала в 1937 році на Всесвітній виставці в Парижі золоту медаль за видання Конституції СРСР 1936 року. Загальний тираж повинен був скласти 100 тисяч примірників. Цей енциклопедичний працю був розрахований на найширшу аудиторію - країна піклувалася про виховання нового покоління висококультурної радянської інтелігенції.

До підготовки видання залучалися кращі уми того часу. Ці вчені сповна розділили трагічну долю своєї країни.

Молодий і талановитий єгиптолог з Ленінградського університету Микола Олександрович Шолпо пішов добровольцем в ополчення і загинув в 1941-му.

Професор МГУ, відомий вчений-китаєзнавець Георгій Сергійович Кара-Мурза також пішов добровольцем на фронт. У 1943 році, коли почалася підготовка до війни з Японією на китайській території, Георгій Сергійович активно працював для розвідки, розробляв «підручники» і читав лекції офіцерам спецслужб. Майор Кара-Мурза брав участь у звільненні Північно-Східного Китаю і 22 серпня 1945 року вилетів в складі делегації на церемонію зречення китайського імператора Пу-І. Літак, на якому він летів, розбився при невідомих обставинах.

Філолог, старший науковий співробітник Ермітажу Андрій Якович Борисов був унікальним фахівцем з арабським і семітських рукописів. Війна застала його в Середній Азії, де він вивчав гробницю онука Тамерлана і філософські рукописи на арабською та перською мовами. З початком війни Андрій Якович відразу ж повернувся в Ленінград. Днем допомагав упаковувати експонати Ермітажу для евакуації, а вночі з колегами охороняв рідний музей. Навіть в сувору блокадному зиму він продовжував наукову діяльність: закінчив дослідження «Теології Аристотеля», написав ряд статей з давньоруської літератури, підготував курс з історії єврейсько-арабської філософії, який збирався прочитати в Ленінградському університеті. Вчений помер від виснаження в липні 1942 року вже в поїзді, по дорозі в евакуацію.

Доцент історичного факультету ЛДУ, єгиптолог, фахівець з Стародавньому Сходу Ігор Леонідович Снєгірьов пішов на фронт в липні 1941-го старшим інструктором політвідділу 191-ї стрілецької дивізії. Рівно через рік потрапив в полон. У концтаборі для радянських військовополонених був перекладачем німецької мови. За інформацією контррозвідки, його завербувала в шпигуни німецька розвідка. У травні 1945-го був заарештований і засуджений військовим трибуналом до 10 років виправно-трудового табору з позбавленням військового звання. Помер в Севвостлаге 21 грудня 1946 року.

Професор ЛДУ, філолог Олександр Миколайович Болдирєв всю блокаду залишався в Ленінграді. Зберігав колекцію східних рукописів Ермітажу, що не були вивезені з міста. Одночасно служив перекладачем в рядах Балтійського флоту. З грудня 1941 по серпень 1948 року вів щоденник, який в 1998 році був опублікований під назвою «Облогова запис (блокадний щоденник)». У 1942-му - старший науковий співробітник Інституту сходознавства АН СРСР, в 1944-му знову читає лекції на східному факультеті ЛДУ, з 1950 по 1981 рік очолював в університеті кафедру іранської філології.

Після закінчення війни почалася ідеологічна кампанія по боротьбі з «космополітизмом» та «підлабузництвом перед Заходом». Під нову хвилю репресій потрапили і автори «Історії культури» 1941 року. Так що піднімати питання про видання книги було не те що недоречно, а просто небезпечно.

Серйозною цькуванні піддався цивільний чоловік Ганни Ахматової Микола Миколайович Пунін. Фахівець з історії мистецтва, автор кількох розділів «Історії культури», ще до війни двічі був заарештований. У 1921 році притягувався у справі Миколи Гумільова, уникнути арешту допомогло втручання Луначарського, а в 1934-му допомогли Ахматова і Мандельштам. А в 1949 році йому дали 10 років таборів за пропаганду «розбещеного» західного мистецтва. Микола Миколайович помер в Воркутинском таборі влітку 1953 роки від раптового серцевого нападу.

Професор ЛДУ, доктор історичних наук Матвій Олександрович Гуковскій був провідним фахівцем з історії італійського Відродження. У перші дні війни вчений записався добровольцем до народного ополчення, але за станом здоров'я був відрахований і призначений начальником штабу оборонних робіт. Разом з усіма рив окопи, зводив загородження на підступах до Ленінграда, чергував в госпіталях. В кінці 1941 року організовував евакуацію університету в Саратов. У 1942-му Гуковскій - декан істфаку, в 1943-1944 роках - проректор з наукової роботи. У 1946-му - головний хранитель Ермітажу, в 1948-му - заступник директора з наукової частини. Улітку 1949 року Матвій Олександрович був заарештований і засуджений за контрреволюційну діяльність до 10 років таборів. У 1954 році судимість з нього була знята. А шість років тому він очолив кафедру Середніх століть ЛДУ і одночасно став завідувачем бібліотекою Ермітажу.

Невидана в 1941 році книга сьогодні вирвана із забуття і опублікована на порталі «Історія.РФ» . Читати її - одне задоволення, і не тільки завдяки прекрасному літературної мови, який зараз стає все більшою рідкістю. Вона багато в чому випередила свій час. Навіть на Заході в 1940-і роки культуру традиційно розглядали лише в контексті подієвої історії: час, люди, досягнення в науці і мистецтві. Наші вчені вже у виданні 1941 року розказують про банківську справу в античній Греції, лицарському побуті Середньовіччя, моді Відродження та інші подробиці, якими відрізнялася повсякденне життя в ту чи іншу епоху. І сьогодні все це є улюбленою темою західних істориків, на ці теми читаються лекції, а ВВС знімає науково-популярні фільми. Але західна наука звернулася до історії повсякденності лише в другій половині ХХ століття, тоді як радянські історики вивчали її вже в 1941 році.

Так виглядає внутрішня верстка книги «Історія культури»

Так виглядає внутрішня верстка книги «Історія культури»

«Історія культури» 1941 рік

Публікація цієї книги сьогодні не тільки відновлення історичної справедливості, але ще й данина поваги і пам'яті авторам, які віддали свої знання і талант улюбленій справі. Будемо сподіватися, що з часом «Історія культури» буде видана.

Марина Станіславівна Бобкова, головний редактор порталу «Історія.РФ» Російського військово-історичного товариства, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту загальної історії РАН, професор МДІМВ (У) МЗС Росії, про важливість публікації «Історії культури» 1941 року:

«Гідність цієї книги в тому, що таких видань до сих пір не вистачає. Публікація цього колективної праці важлива і з точки зору сучасної історичної науки, і з точки зору соціальної значущості. Вивчення історії культури у нас сьогодні розвивається недостатньо динамічно і, як правило, в старій парадигмі: епоха, країна, особистості - правителі, архітектори, художники і т.д. Концептуального осмислення специфіки культури як соціального феномена не відбулося досі. За останні 70 років у нас практично не видавалися фундаментальні і узагальнюючі праці з історії культури такого хронологічного масштабу.

Це інноваційний працю по своїй основі. Саме поняття «культура» в книзі представлено досить об'ємно. Культура досліджується в самих різних соціальних сегментах і різноманітних формах прояву: мистецтво, музика, наука, повсякденне життя ... Наші історики вже в цей час ставили питання про витоки повсякденної культури: культури спілкування, дозвілля, одягу, етикету ... Французька історіографія дасть вивчення всіх цих проявів культури потужне теоретичне обгрунтування лише в 1960-і роки.

Передує тому введення, засноване на формаційному підході і теорії класової боротьби. А далі в кожному розділі йде фактологічного, яка не потребує особливого методологічного обґрунтування. Книга - дуже потужний твір, яке, за оцінкою моїх колег-істориків Олексія Олексійовича Вігасіна і Сергія Георгійовича Карпюка, є «перемогою» старої дореволюційної школи, заснованої на позитивістської наративі, над «агресивним марксизмом».

Цей узагальнюючий працю, на наш погляд, є ще і вкрай цікавим історіографічним пам'ятником, заслуговує спеціального наукового дослідження і осмислення. Адже практично всі автори так чи інакше були носіями старої історіографічної традиції, оскільки їх вчителями були історики, які отримали освіту ще в дореволюційній Росії. Наприклад, краще М.А. Гуковского, на мій погляд, про розуміння механіки Леонардо да Вінчі не залишили ніхто. Матвій Олександрович досліджує творчість цієї видатної людини епохи Відродження не тільки з точки зору його генія і великого винахідника, а з точки зору осмислення народження нового світобачення. На жаль, більшість з цих вчених - авторів томи в силу обставин не зуміли створити свої наукові школи.

До речі, ця книга дозволяє також розвінчати міф про відірваність радянського наукового співтовариства від світового. Адже одна з головних задач, що ставилися перед радянськими істориками партією і урядом, - дати критичну оцінку працям буржуазних вчених. А зробити це, перебуваючи поза контекстом світової науки, було неможливо. Тому аж до 1970-х років доктора наук в нашій країні мали можливість замовляти монографії зарубіжних істориків. Книги набувало держава за валюту. Це були нові і актуальні праці та дослідження. Вчені виписували по п'ять-шість монографій, читали і обмінювалися ними. Таким чином формувалися традиції факультетських і кафедральних бібліотек в університетах.
Публікація цієї праці необхідна не тільки з точки зору відновлення історії, не тільки заради пам'яті пішли, загиблих на війні або під час репресій авторів. Вона необхідна як приклад того, як можна написати фундаментальну працю простим, зрозумілим для широкої публіки мовою. Для нас очевидно, що сьогодні російську мову як засіб наукового та повсякденного спілкування переживає глибоку кризу. Глобалізація інформаційного середовища, втрата Росією проривних політичних, економічних і культурних практик, проривних суспільних перетворень, оригінальних наукових досягнень ведуть до інтервенції в мовну культуру американізмів. На відміну від багатьох історичних праць сучасних російських істориків, методологічно грунтують свої дослідження на досягненнях англомовної історіографії, а отже, і на іншомовному коді, ця книга написана класичним російською мовою. Мовою російської інтелігенції, що сформувалася під впливом кращих традицій російської культури ».