Запорізька Січ

Запорізька Січ - суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. - першій половині XVI ст. за дніпровськими порогами в районі острова Хортиця.

Виникнення Запорізької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького і національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиліття XVI-го століття панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й перетворити більшу частину українського населення на феодально залежних або напівзалежних. Однак частина козаків, щоб позбутися від феодального гніту, відступила на південний схід, в пониззі Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, в кінці XV-го століття. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягин і звільнили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі.

Уже в 1527-му кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському уряду на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили "уходи" (займалися промислами), а рибу, хутра та мед вивозили звідси на продаж у "волості" (державну територію Литви ). Багаті угіддя за порогами залучали литовських і українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння. Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська - в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, і народна, яку представляли запорізькі козаки.

Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували "уходи" та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, в тому числі, напевно, і на о.Большой Хортиця. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.

Перша письмова згадка про Січ залишив польський хроніст Марцін Бєльський. З його розповіді, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, полюванням, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), Залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків . Розповідь Бєльського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у Запорізьку Січ сталося, ймовірно, десь у 1530-х рр. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який височів над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, на які ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де жили запорожці. Козацька залога на Запорізькій Січі, яка називалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) Озброєних козаків. На площі знаходилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архімандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорізької Січі, де відбувалися Січові ради тощо.

За валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці - рибальства і полювання. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва. Панівна верства Запорізької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а потім у міру розвитку землеробства та інших галузей господарства - власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла "сірома" (голота) - маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв шар дрібних власників.

З середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка - старшина, яка зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Всю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь все козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе рішень козацької ради.

Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають "козацькою республікою". Запорізькі козаки становили товариство - громаду, що поділялася на курені. Вищим органом влади на Січі була військова козацька рада, в якій брали участь всі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорізькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, образа жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики.

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найбільших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту і національного гніту - в повстаннях під керівництвом Криштофа Косинського (1591-1593 рр), Северина Наливайка (1594-1596 рр), Павлюка та Карпа Скидана (тисячу шістсот тридцять сім г .), Якова Остряниці і Дмитра Гуні (1638 г.).

Повстанням в січні 1648 р запорізькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдало нищівні удари польсько-шляхетським військам в Жовтоводської битві 1648 р Корсунської битви 1648 р Пілявецької битві 1648 р Зборівської битви 1649 року й Батізькому битві 1652 р

Велику славу заробили запорожці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їх походи на узбережжі Криму, Малої Азії і Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками і донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулу, несподівано з'являючись на його околицях і руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.) Головною метою цих походів було не тільки послабити військові сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в своїх історичних піснях і думах.

Поворотним етапом в історії Запорізької Січі стала Переяславська рада 1654 г. За Січчю були визнані ті ж права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, перш за все право на самоврядування і на прийняття (хоча і не офіційно) селян-втікачів. Згодом царський уряд почав посилати запорозькому війську платню грошима, хлібом, порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська, а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Під владою Російської держави зміцнилися позиції Січі в боротьбі проти агресії татарських, турецьких і польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорозьких володінь. Розширювалися межі запорізької території (на півночі до лівих приток Дніпра - р Самари та м Орелі), зросло населення, розвинулися промисли і торгівля.

Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над Запорозькою Січчю в інтересах кріпосницької держави. Запорізька Січ поступово втрачала незалежність. У 2-й пол. 17 в. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпацтво, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. У той важкий для українського народу час запорізьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запорожців проти Польщі і Криму під керівництвом прославленого кошового отамана Івана Сірка в 60-х-70-х роках 17 ст.

Уряд царя Петра I розглядав Запорозьку Січ як один із центрів визвольної боротьби українського народу. Після переходу на бік шведів гетьмана Івана Мазепи і частини запорозької старшини та козаків під проводом кошового отамана Костя Гордієнка, царський уряд звинуватив все запорізьке козацтво в зраді. За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р Запорозька Січ була зруйнована військами під командуванням полковника Яковлєва.

Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь і в 1710 році заснували нову Січ, при впадінні в Дніпро річки Кам'янки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського і генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі і заснували Олешківську Січ в межах Османської імперії. Згідно Прутському мирної угоди (1711) і Адріанопольським угодою (1713) Московська держава відмовлялося від претензій на Правобережну Україну і Запоріжжя і визнавало юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю.

Останній період (1734-1775 рр.) В історії Запорозької Січі позначився, з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з іншого - поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй в ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. У 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, найімовірніше, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склалося адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів).

Для нагляду за діями кошовий старшини біля Січі в 1735-м р був побудований Новосіченський ретраншемент і поставлено гарнізон. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду була побудована система укріплених ліній і засновані військові поселення Нова Сербія (1752 г.) і Слов'яно-Сербія (1753 г.).

Після ліквідації гетьманства (1764 г.) Запорізька Січ залишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджийскому мирним договором 1774 р кордону Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд, згадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 році, більш відомому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, що Омелян Пугачов в 1774 р під час бунту збирався йти на возз'єднання з запорожцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після придушення бунту для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним притулком.

У квітні 1775-го Григорій Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р царські війська на чолі з генералом П.Текелі, які поверталися з турецького фронту, обложили Запорозьку Січ 4-5 (15-16) Червень 1775 г. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом зі старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря.

Запорізьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків - покрепощать. Це стало причиною втечі 5 000 запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.